РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ. Друга половина XIX — початок XX ст. характеризувалися подальшим розвитком індустріального суспільства у провідних країнах світу.
За цей період промислове виробництво зросло тут майже втричі. Особливо швидко розвивалася важка промисловість. Виплавка сталі, чавуну, видобуток вугілля, виробництво машин та обладнання стали показниками могутності країни.
Найбільших успіхів було досягнуто в металургії, машинобудуванні, транспорті. Разом із появою нових галузей промисловості (електротехнічної, хімічної тощо) це докорінно змінило повсякденне життя людей.
Розгортання індустріалізації, тобто створення великих підприємств, потребувало нових форм організації виробництва та значних фінансових інвестицій (вкладень із метою отримання прибутків). Для залучення капіталу для вирішення широкомасштабних економічних завдань набуло поширення акціону-вання. Значні фінансові ресурси, зосереджені в руках вузького кола банкірів і промисловців, зумовили посилення їхньої ролі в економічному та політичному житті суспільства. Цей вузький дістав назву фінансової олігархії.
Раніше за інші країни цей процес розпочався в США. Монополії намагалися встановити своє панування на ринку в провідних галузях промисловості, їм ставало все тісніше в національних кордонах від «надлишку» капіталу. Експансія його в слаборозвинені країни дозволяла отримувати вищі прибутки.
Монополізація промисловості стала серйозним випробуванням принципу ринкової економіки — вільної конкуренції. Вона спричинила й зміну ділових відносин між підприємцями. В окремих галузях господарства монополісти почали обмежувати вільну конкуренцію, а іноді й гальмували поширення прогресивних технологій. Проте монополізація не знищила конкуренцію, а лише перенесла її в іншу площину: боротьба між монополістичними об’єднаннями розгорталася вже на світовому ринку.
Стрімке зростання промисловості, з одного боку, зумовило розширення внутрішніх ринків, а з іншого — сприяло зростанню зовнішньої торгівлі. Національним виробникам було тісно на внутрішньому ринку (товарів вироблялося більше, ніж їх міг купити споживач), і вони прагнули завоювати нові ринки збуту. Це зумовлювало гостру боротьбу за контроль над ринками. Поширення набуло таке явище, як демпінг, тобто імпорт товарів за заниженими цінами з метою знищити конкурентів, захопити ринок, а вже потім диктувати свої умови. У відповідь на захист національного виробництва ставала держава, яка почала обмежувати доступ іноземних товарів. Така державна політика, що заступила вільну торгівлю (фрітредерство), дістала назву протекціонізм.
Протекціонізм — політика держави, спрямована на захист власної економіки від Іноземної конкуренції.
Обмеження торгівлі, висока вартість доставки товару і, відповідно, зростання собівартості зумовили появу нового явища в економічному розвитку. Замість вивезення товару промислово розвинені країни почали вивозити капітал до тих країн, де прибуток був значно вищим. Вивезення капіталу стало вагомим чинником у формуванні світового ринку. Лідерами у вивезенні капіталу були Англія, Франція, Бельгія, США тощо.
Ще однією важливою тенденцією в розвитку провідних країн світу було зростання ролі держави в економічних процесах. Держава з «нічного охоронця» перетворювалася на регулятора
В начальный период существования государства эфталитов, несмотря на некоторый упадок городов, ремесленное производство оставалось на высоком уровне. Традиционно оно стало развиваться в городах нового типа, вырастающих из посадов при замках-усадьбах, где наблюдался интенсивный подъем различных ремесел: гончарного, ювелирного, оружейного, шорного, ткачества и даже производства цветного стекла, вывозившегося из Средней Азии в Китай. Стрелы и луки, изготовленные в Чаче (Ташкент) были известны всему Востоку под названием камани чачи (чаче кий лук).Будучи хозяевами Шелкового пути и владея торговыми портами на Гирканском (Каспийском) море, эфталиты принимали активное участие в международной торговле. Они торговали с Китаем, Ираном, Индией и Византией. Как и раньше, посредниками в торговле между Китаем и Византией были преимущественно согдийцы. На роль посредника в этой караванной торговле претендовал и сасанидский Иран. Как свидетельствуют письменные источники главными предметами торговли были шелк, шелковые ткани, пряности, драгоценные камни, краски. Из Средней Азии в Китай и Византию, наряду с золотом, серебром, рубинами из Бадахшана вывозились цветное стекло и изделия из него, различные фрукты хлопчатобумажные ткани, каракуль и породистые скакуны.С развитием мировой торговли эфталиты, вероятно, нуждались в большом количестве денег. В этот период во внешней и внутренней торговле широкое распространение получили сасанидские монеты — драхмы V века, чеканенные Варахраном V и Перозом. Возможно, что в это время в казне государства эфталитов накопилось большое количество серебряных драхм Ирана, полученных в виде выкупа и ежегодной дани. Выпускали эфталиты свою монету, подражающую серебряным монетам Варахрана V. Кроме того, во внутренней торговле были в обращении мелкие медные монеты чекана правителей Бухары, Пайкенда, Нахшеба, Самарканда и Хорезма. Это свидетельствует о возрастании роли местных правителей в общественно-политической и экономической жизни страны.По свидетельству византийского историка VI века Прокопия эфталиты имеют законную государственность, возглавляемую царем с абсолютной властью. В отношениях с соседними государствами и между собой они соблюдают справедливость ничуть не хуже ромеев (византийцев) и персов.У эфталитов существовало сильное социальное и имущественное неравенство. А их законы предусматривали жестокие наказания за совершенные преступления. Так, за воровство отрубали голову, а краденое имущество возмещалось в десятикратном размере. В своей внешней политике эфталиты опирались на военную силу, основу которой составляли всадники, вооруженные палицами и мечами. Это были меткие стрелки и храбрые воины.Образование государства эфталитов оказало сначала отрицательное влияние на культурную жизнь местного оседлого населения. С притоком скотоводов-кочевников и оседанием части их вокруг земледельческих оазисов были разорены возделанные районы Хорезма, Бухарской и Нахшебской областей, граничащих с широкими степными просторами. Опустела большая часть сельских поселений и городов. Некоторые районы были превращены кочевниками в пастбища. Часть оседлого населения Хорезма оставила родные края и обосновалась в Зарафшанской долине.
екпнгрнепавыкпернмап
Объяснение:
вакмсапеавчмв