У Русі-Україні, як і раніше, діяли школи при церквах і монастирях. Можна було здобути також домашню освіту. Написи (епіграфічні пам’ятки) на побутових речах, графіті, берестяні грамоти свідчать про високий рівень поширення грамотності серед населення Русі-України. Книжне навчання було доступне для представників різних верств суспільства. Були навіть осередки навчання для дівчат. У 1068 р. донька князя Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат.
Історичні подробиці
На стінах Софії виявлено слова, які мають ознаки сучасної української мови:
• «Господи рабу своєму Василеві...» — така форма давального відмінка (Василь — Василеві) не зустрічається в російській мові, а збереглася лише в українській.
• Остапко, Іванко, Жадко — зменшувально-пестливі форми чоловічих імен, характерні для української мови.
• Дієслова в минулому часі, які закінчуються на «в»: писав, ходив (а не — писал, ходил), а також дієслова із закінченням «ти»: долучити, скончати.
• Типові для української мови чоловічі імена із закінченням «о»: Данило, Кирило, Дмитро.
• Форми дієслів без літери «т»: пече.
Поміркуймо!
1. У чому полягає значення графіті як історичного джерела?
2. Які знання, на вашу думку, передавали дітям у родинах?
Так само, як і в інших країнах, на Русі поширювалися наукові знання. Шлях до наукових досягнень у різних галузях наук відкривали перекладені твори, що містили інформацію з історії, географії, медицини, астрономії тощо. Досвід господарської діяльності, будівництва храмових споруд, палаців князів і бояр, оборонних укріплень сприяв накопиченню практичних знань з хімії, математики, арифметики. Розвивалися медичні знання. До нас дійшли згадки про лікаря Агапіта.
Свідчать документи
Києво-Печерський патерик (збірка оповідань) про Агапіта
[...] блаженний Агапіт почав допомагати святому старцю в подвигах та трудився і так багато років; коли захворював хтось з братії, блаженний залишав келію свою, в якій не було нічого, що можна було б викрасти, приходив до хворого брата і служив йому: піднімав його, укладав, виносив на своїх руках і невпинно благав Бога про зцілення недужих; якщо ж хвороба іноді і затягувалася, то через це Господь бажав помножити віру і посилити молитву раба Свого Агапіта. Наслідуючи подвигам преподобного Антонія, блаженний Агапіт сподобився бути учасником і рівним з ним благодаті: молитвою своєю він зціляв усіх недужих, також подаючи їм трави, які варив в їжу собі, за що, власне, і був прозваний лікарем.
1. Хто був зразком для Агапіта в лікарській справі?
2. На прикладі діяльності Агапіта розкрийте вплив християнства на розвиток культури в Русі-Україні.
3. ЛІТЕРАТУРА РУСІ-УКРАЇНИ
Пригадайте, які жанри літератури розвивалися в Русі-Україні. Де розташовувалися осередки книгописання? Чим відрізнялася перекладна та оригінальна література?
Розкрийте характерні особливості пам’яток літератури, фрагменти назв яких згадані у хмаринці слів.
Объяснение:
1.Будь-яка дискусія про культуру середньовічного суспільства зосереджується насамперед на його релігійних віруваннях та інститутах. В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 року засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун — бог грому і блискавки, аналогічний скандинавському богові Тору, хоч пов'язана з ним міфологія не була такою химерною. До інших важливих божеств належали Дажбог і Сварог — боги повітря й сонця, дарителі земних благ. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості — Рода та Рожаниці. Крім того, об'єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків; це часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. Східні слов'яни не зводили своїм божествам величних храмів, як і не мали складної духовної ієрархії — власне це й пояснює відносно слабкий опір християнству з боку їхньої релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування предків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов'ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір'я, що полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування приходу весни).
Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. У 1037 році після приїзду із Константинополя першого у довгій низці грецьких митрополитів (протягом усієї Київської доби лише двічі на цей пост призначалися не греки) була заснована митрополича єпархія. Первинно до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на землях сучасної України. Багато єпископів теж були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури. Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні священники, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) й звичайно одружувалися в своєму ж середовищі, та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися високі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили у відлюдненні, й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками християнської освіти й науки. У XIII столітті в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 — у самому Києві[67].
Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеосяжним був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 році за князювання Ярослава I Мудрого ця чудова кам'яна споруда, зведена грецькими майстрами на взірець константинопольського храму, мала п'ять абсид, п'ять нефів і тринадцять бань. Розкішне прикрашений інтер'єр підтримували мармурові й алебастрові колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто сліпучою призвичаєним до скромних дерев'яних будівель киянам. Власне, саме таке враження й мав справляти собор, позаяк у візантійській церкві добре розуміли, що високе мистецтво, звернене до людських емоцій, часто куди ефективніше посилювало віру, ніж богослов'я, що апелює до розуму. З цією метою церква сприяла розвиткові мистецтв і ремесел. Зокрема, інтер'єр Святої Софії прикрашали кольорові мозаїки та фрески, що з дивовижною правдоподібністю змальовували людину. Інший б викликати благоговіння полягав у використанні ікон, тобто зображень божественних істот на спеціально оброблених дошках. Ікони поширювалися по приватних оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною. Кожен із цих нових різновидів мистецтва попервах зазнавав впливу грецьких зразків. Та з часом майстри навчилися поєднувати в цих жанрах і місцеві елементи, створюючи дедалі виразніший власний стиль. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.