В середине 1540-х годов в восточной политике Русского государства наметился перелом. Эпоха боярского правления в Москве, которая переключала основное внимание и силы на борьбу за власть, завершилась. Это положило конец сомнениям московского правительства в отношении Казанского ханства. Казанское правительство Сафа-Гирея (казанский хан в 1524—1531, 1536—1546, июль 1546 — март 1549 гг.) фактически само подталкивало Московское государство к решительным действиям. Сафа-Гирей упорно цеплялся за союз с Крымским ханством и постоянно нарушал мирные соглашения с Москвой. Казанские князья регулярно совершали грабительские набеги на приграничные русские земли, получая значительные доходы за счёт продажи людей в рабство. На границе между Московским царством и Казанским ханством продолжалась бесконечная война. Игнорировать враждебность поволжского государства, влиянием на него Крыма (а через него и Османской империи) и мириться с набегами татар усилившаяся Москва уже не могла.
Казанское ханство необходимо было «принудить к миру». Вставал вопрос – как это сделать? Прежняя политика с поддержкой прорусской партии в Казани и сажания на престол ставленников Москвы фактически провалилась. Обычно, как только Москва сажала на престол Казани «своего хана», тот быстро осваивался и начинал проводить политику враждебную России, ориентируясь на Крым или Ногайскую Орду. В это время большое влияние на политику Русского государства оказывал митрополит Макарий, который стал инициатором многих предприятий Ивана IV. Постепенно в его окружении митрополита стала зарождаться идея силового решения вопроса, как единственного средства прекращения татарских вторжений в восточные области государства. При этом первоначально полного завоевания и подчинения Казани не предусматривалось. Казань должна была сохранить автономию во внутренних делах. Уже в процессе боевых действий 1547-1552 гг. эти планы были скорректированы.
У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.
Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.
Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
Объяснение: