Истории мало известно о статусе древних князей на Руси. В те времена не принято было фиксировать перечень полномочий, который смог бы отразить полноту прав и обязанностей князей. Единственный источник, который даёт об этом малое представление это Повесть временных лет. В летописи наиболее ярко описаны деяния князя Олега, на примере которого и можно судить о том какими правами и обязанностями обладал князь в Древней Руси.
Объяснение:
1. Князь был обязан быть верховным командующий в военных делах государства. Об этом можно судить по описанным в летописи военным похода на греков, родим чей, древлян и другим.
2. Князь представлял интересы страны за её пределами. Там же в Повести временных лет был отражён текст древнего документа, подтверждающий этот факт. Документом являлся некий договор русских и греков, в котором князь Олег был упомянут, как официальный представитель всего государства.
3. Князь обладал правом решать каким будет размер дани, которой облагались порабощенные племена. Из той же летописи это становится понятно.
4. Функции исполнительной власти возлагались также на великого князя. Он считался главным судьёй государства. В летописи сей факт повествуется, как рассказ о суде над побежденными Аскольдом и Диром, князь Олег приговорил их к казни.
5. Право на престолонаследие. Из того же источника известно, что следующими князя и становились потомки действующего князя.
У першій половині XIX ст. майже всі українські землі увійшли до складу Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії
Україна в складі Росії офіційно називалася "Малоросія", окремі її частини мали свої назви. Зокрема за Лівобережною Україною утвердилась назва Гетьманщина, а південна (степова) Україна отримала назву "Новороссия".
Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст., і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.
В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру.
На середину XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Поряд із виробництвом товарного хліба розширювались посівні площі під технічні культури, які користувались попитом з боку зростаючої промисловості. Найбільш характерним було вирощування конопель і тютюну в Полтавській та Чернігівській губерніях, льону — в Катеринославській та Херсонській, цукрових буряків - на Правобережжі та Лівобережжі.
Отже гаємо певну спеціалізацію районів на виробництві тих чи інших культур. Вирощуванням їх займались у різному обсязі як поміщицькі маєтки, так і селянські господарства. Зрозуміло, що ступінь товаризації поміщицьких і селянських господарств був різним. Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався у господарствах Південної та Правобережної України. В товарне виробництво втягувалися й державні селяни. Внаслідок особистої свободи, сплати грошового оброку вони мали більше можливостей для підприємницької діяльності.