У статті «Галичина і Україна» М. Грушевський дещо по-іншому формулює думку: він наголошує на тому, що це галицька суспільна звичка бачити й уявляти собі Галичину як духовний і культурний центр української землі, як ту духовну фабрику, де виховується українська культура для цілої соборної України. Він закликав до перетворення українського культурницького руху в політичний, але він не сповідував державницької ідеології і був далекий від ідеї збройного розв'язання «українського питання» [2. с.202].
Розглянувши, наприклад, Галичину в історичному розрізі, ми переконаємося, що в деякій мірі вона справді була тим П’ємонтом, тою рушійною силою галичанства, яка об’єднувала їх з Наддніпрянською Україною з єдиною шляхетною метою – створити власну, сильну, незалежну від Польщі, Росії, Австро-Угорщини державу.
Яскраві вияви національного відродження на західноукраїнських землях з’являються в ХІХ ст., тобто тоді, коли Галичина разом із Буковиною та Закарпаттям перебували в складі Австрії. Найбільш яскравими з них були: діяльність «Руської Трійці», що прагнула відродити українську народність у Галичині; видатний твір о. Василя Падолинського «Голос Перестороги», де проголошувалася ідея, щоб українці всіх земель об’єдналися і розвивали свою незалежну державу; створення в 1848 р. «Головної Руської Ради» у Львові, як першої політичної самоорганізації галицьких українців.
1) владимиро-суздальское княжество (северо-восточная и западная русь); 2) галицко-волынское (южная и юго-западная русь); 3) новгородская республика (северо-западная русь). в xii в. в новгороде сложилась аристократическая республика (существовала княжья власть). здесь приобрело большое значение вече, в то время как в других городах оно исчезло в результате усиления княжеской власти. однако деятельность веча не носила демократического характера, она направлялась интересами боярства и купечества. представителями их были новгородские власти (епископ, посадник). установление республиканского строя не избавило новгородских бояр от необходимости приглашать князей для руководства вооруженными силами. князь приглашался вечем и при вступлении в город должен был заключить договор, который обеспечивал боярам сохранение их прав. в случае нарушений условий договора князь изгонялся. новгородская земля была обширна, но неудобна для земледелия, здесь развивались рыболовство, солеварение, охота, торговля. северо-восточная русь отделилась от киева во время княжения в суздале юрия долгорукого. при нем возникают крупные города и укрепляются старые. в центре возникает новый политически сильный город — москва. наивысшего расцвета владимиро-суздальское княжество достигло при всеволоде большое гнездо. к тому времени создается класс дворян, т. е. служилый, военный слой, лично зависевший от князя. за службу дворяне получали земли или денежную плату. владимиро-суздальское княжество было раннефеодальной монархией с сильным боярством. особенность политической власти во владимире: сюда пере-шел из киева великокняжеский титул. владимир в 1300 г. стал центром православия, так как киев, прежний центр веры, был разорен монголо-татарами.
Двести лет назад, 15 (27) ноября 1815 года, большая часть великого герцогства варшавского , созданного наполеоном и бывшего его протекторатом, была присоединена «на вечные времена» к российской империи под именем царства польского, и новое царство, созданное «вопреки представлениям почти всех европейских государств» и «великодушием императора александра i», получило конституцию, которая превратила только что сформированное государство в наследственную монархию, «навсегда соединённую с российской империей».
У статті «Галичина і Україна» М. Грушевський дещо по-іншому формулює думку: він наголошує на тому, що це галицька суспільна звичка бачити й уявляти собі Галичину як духовний і культурний центр української землі, як ту духовну фабрику, де виховується українська культура для цілої соборної України. Він закликав до перетворення українського культурницького руху в політичний, але він не сповідував державницької ідеології і був далекий від ідеї збройного розв'язання «українського питання» [2. с.202].
Розглянувши, наприклад, Галичину в історичному розрізі, ми переконаємося, що в деякій мірі вона справді була тим П’ємонтом, тою рушійною силою галичанства, яка об’єднувала їх з Наддніпрянською Україною з єдиною шляхетною метою – створити власну, сильну, незалежну від Польщі, Росії, Австро-Угорщини державу.
Яскраві вияви національного відродження на західноукраїнських землях з’являються в ХІХ ст., тобто тоді, коли Галичина разом із Буковиною та Закарпаттям перебували в складі Австрії. Найбільш яскравими з них були: діяльність «Руської Трійці», що прагнула відродити українську народність у Галичині; видатний твір о. Василя Падолинського «Голос Перестороги», де проголошувалася ідея, щоб українці всіх земель об’єдналися і розвивали свою незалежну державу; створення в 1848 р. «Головної Руської Ради» у Львові, як першої політичної самоорганізації галицьких українців.