Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини, Західної Волині, Полісся, Холмщини, Підляшшя, на яких, за переписом 1931 р., проживало 5,6 млн українського населення. Польський уряд, маючи на меті повну колонізацію загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс щодо українства.
У 1919—1923 рр. польське керівництво намагалося в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також те, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Проте 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, і всі ці права залишилися на папері. У цей період українське населення також намагалося відстояти свої права, вдаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 р., виборів 1922 р. до сейму. Однак на той час в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.
У 1923—1926 рр. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі щодо корінних польських земль (названі Польща «А») і територій переважно із західноукраїнських та західнобілоруських земель (названі Польща «Б», або «східні креси») проводив різну політику. До Польщі «Б» застосовували політику штучного стримування соціально-економічного розвитку й повного скасування поступок національним меншинам. На цих землях стримували проведення аграрної реформи. Згідно з таємним циркуляром, українському селянству було дозволено передавати не більше ніж 5 % поміщицьких земель, які підлягали парцеляції — поділу на дрібні ділянки, що продавалися.
Асиміляція (від латин. assimilatio — уподібнення) — процес злиття одного народу з іншим із втратою одним із них своєї мови, культури, релігії, звичаїв, національної самосвідомості. Може бути як природною, так і насильницькою.
Польща «А» — територія етнічно польських земель у Другій Речі Посполитій.
Польща «Б» — території Другої Речі Посполитої, заселені етнічними меншинами (західноукраїнські та західнобілоруські землі).
Акт на право власності на землю, яку виділяли «осадникам». 1922 р.
31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польську мову було проголошено державною. Почалося закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На українські землі переселялися польські колоністи («осадники»), яким виділяли кращі землі. Наприкінці 1930-х рр. налічувалося 47 тис. осадницьких господарств, які володіли понад 500 тис. гектарів землі. В умовах постійного малоземелля це значно погіршувало становище українського селянства і створювало атмосферу ворожнечі між українцями й поляками. Також це було ще однією причиною для еміграції за океан майже 200 тис. українців
Упродовж другої половини XIV - першої половини XV ст. вдосконалювалося землеробство. Поширювалося трипілля. Плуг витісняв у лісові смуги соху й рало. Селяни почали користуватися довгою косою; вирощували переважно жито, ячмінь, овес, пшеницю, гречку, горох тощо. Підвищення цін на м'ясо на європейських ринках спонукало шляхту до розведення у маєтках волів і корів; примножувалося поголів'я свиней. Розвивалися також городництво, садів ництво, бджільництво й рибальство.
Збільшувалася переробка деревини: виготовлялася велика кількість дьогтю, смоли, поташу, ванчосу (тонкі дошки). Розвинутими промислами були солеваріння (у Прикарпатті) та видобування руди (у Волині й Поліссі). Множилися ремесла. Так, на початку XVI ст. у містах налічувалося 150-200 ремісничих спеціальностей. Для регулювання виробництва і захисту власних інтересів ремісники об'єднувалися у самоврядні групи - цехи (спілки), діяльність яких визначалася спеціальними статутами. Їх очолювали старшини (цехмістри), що обиралися з-поміж найвпливо-віших майстрів. Підмайстри й учні у вирішенні цехових справ участі не брали. Перші цехи з'явилися наприкінці XIV ст. у Галичині та Закарпатті. Наприкінці XV ст. у Львові налічувалося вже 14 цехів. З цього часу вони виникають у містах Західного Поділля, Волині та Київщини. Займалися ремеслом і позацехові ремісники, котрих називали партачами.
Збільшення обсягів продукції, що виготовлялася на продаж, сприяло розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Однак тут існували різні обмеження (купці були зобов'язані везти свої товари лише визначеними шляхами, зупинятися у містах, які мали право ведення торгівлі, продавати товари на певних умовах тощо). За кордон вивозилися полотно, шапки, хутряні вироби, холодна зброя, ювелірні прикраси, воли, зерно і т. ін. Важливими центрами торгівлі були Львів, Київ та Кам'янець-Подільський.
У другій половині ХІУ-ХУ ст галося пожвавлення еко-номічного життя, з'явилися ремісничі цехи.
Більшість сіл були невеликими. В них існувала сільська громада, що складалася переважно з дворищ (їх утворювали великі родини) або окремих господарств - димів. Орна земля перебувала у спадковому володінні індивідуальних господарств, а луками, випасами, водоймами спільно користувалися селяни різних дворищ і димів. Очолював громаду виборний отаман; існував ісопнийі суд - суд селянського сходу. Села об'єднувалися у соціально-територіальні осередки -волості, очолювані виборними «старцями». Останні захищали інтереси селян, збирали їх на віча для розв'язання важливих питань волосного життя.
За правовим становищем селяни поділялися на похожих (вільних), котрі мали право відходу від свого володаря, та непохожих (отчичів), позбавлених такого права. До найзаможніших належали служилі селяни - слуги, котрі перебу-вали на службах, за що отримували 1-2 волоки землі й звільнялися від інших повинностей.
Вільними залишалися данники, що виплачували данину державі. Тяглові селяни за користування землею виконували відробіткову повинність (оранка поля, засівання зерна та ін.) зі своїм тяглом (робочою худобою) на користь держави чи землевласника. Серед селянства було чимало збіднілих: сусіди й підсусідки, котрі селилися при дворах заможних селян; коморники, які не мали свого житла і наймали комори; городники, що володіли тільки городами, та халупники, котрі мали лише хати. Упродовж ХІУ-ХУ ст. раби, челядь та холопи перетворювалися на залежних селян.
Селяни виплачували податки й виконували повинності. Основним державним грошовим податком у Литві був податок на військові потреби. Селяни маєтків, які належали великим землевласникам, виплачували податки натурою й грошима. Відбували й державні повинності: споруджували й ремонтували замки, зводили мости, греблі тощо.
После отступления Дм. Кантемира и его двора в Россию, Порта, не считаясь с мнением господарского совета, начинает самостоятельно назначать господарей на трон Молдовы. Более того, Порта не допускает к управлению Молдовы господарей из местных. Новые правители были рекрутированы из квартала Фанар Стамбула, отсюда и название нового, установленного османами, режима в Молдове – фанариотский. Турки и прежде навязывали Молдове чужеземных господарей, греческого или иного происхождения. Известно, что, например, в 1673 османы посадили на трон Молдовы «грека из Царьграда» Думитрашко Кантакузино, чужестранца, прославившегося «страшной зимовкой татар», призванных им в Молдову (1674). Сменяли друг друга и другие подобные правители: Г. Дука, А. Русет, М. Раковицэ и др. Но с 1711 нормой становится назначение господарями Молдовы лишь жителей Фанара. Постепенно они фанаризовали все структуры управления: диван (бывший господарский совет), захватили самые высокие сановные должности, в первую очередь, казначейство, пристраивая на них своих приятелей из Стамбула. Довольные тем, что постоянно росший харач (ежегодная дань, которую платили султану вассальные страны) поступал своевременно (неважно, как его собирали), как и большой мукарер (дань за господарский кафтан) и малый мукарер, в действительности тоже большой (дань, уплачиваемая при возобновлении назначения господарей), что регулярно получают пешкеш (подарки), рушферт (взятки), османы позволяли фанариотам делать в Молдове все, что вздумается, своевольно смещать господарей в Молдове и Валахии. По подсчетам некоторых историков, с 1711 до 1812 года на троне Молдовы сменилось до 30 фанариотов, 4 каймакама (наместника); и только 14 лет Молдова была под русским военным управлением. С согласия османов поспешили занять трон Молдовы фанариотские «династии» Гика, Ипсиланти, Маврокордат, Морузи, Хангерли, Шуцу и др. Господарский совет был преобразован в диван, став в руках фанариотов послушным орудием исполнения распоряжений Порты, запрещавшей какие-либо отношения с другими странами; вооруженные силы Молдовы еще с 1538 были сведены до отряда гвардии (господарской охраны). Все это значительно ограничило статус автономии Молдовы. Фанариоты навязали в образовании, в управлении чужие структуры, чужие порядки, чужих правителей, пропагандировавших чуждые ценности, язык и даже одежду. Всем этим пришлые господари и сановники вызвали ненависть не только широких масс, но и бояр, оставшихся без должностей и даже без вотчин, потому что поместья все чаще захватывались греками. Постепенно греки-фанариоты заняли высокие иерархические позиции в Молдавской Православной Церкви, так что к концу XVIII века Митрополия Молдовы стала своего рода греческим епископством, подчиненным чужим церковным структурам. Таким образом, навязывание фанариотского режима сводилось не только к назначению господарями выходцев из Фанара. Это действительно было коренным «изменением самой политической системы управления». Самым тяжким последствием фанариотского режима, османского правления в целом, было угнетение на протяжении 274 лет (1538 — 1812) в Пруто-Днестровской Молдове, в Валахии и Запрутской Молдове до 1877 года экономического и культурного потенциала молдаван, изоляция Молдовы от экономического обращения, промышленного прогресса (эпохи), от духовной атмосферы Европы, где просветительско-гуманистическое течение уничтожало обскурантизм и стагнацию прежних веков. Социально-экономическая и духовная изоляция, превращение страны в турецкий келер (амбар), в вотчину, оставленную на произвол выскочек-фанариотов, имели плачевные последствия, обусловив длительный застой Молдовы по сравнению с другими европейскими государствами. Но все имеет свой конец. Действительность была столь суровой, что даже фанариоты поняли: больше некуда. Обстоятельства заставили наиболее дальновидных из них прибегнуть к определенным преобразованиям. Так, в годы правления К. Маврокордата (1741—1743, 1748—1749) был реформирован правящий класс. 6 апреля 1749 года Великий собор (собрание сословий) Молдовы, созванный К. Маврокордатом, составил Уложение К. Маврокордата, которое упразднило вечинию (зависимость крестьян от феодального хозяина). В том же году К. Маврокордат обнародовал документ, в котором юридическое положение крестьянства было приведено в соответствие с централизованной системой феодальной эксплуатации. В этот же период господарь Гр. II Гика издал закон общего характера для регламентации барщины в Молдове — Уложение Гр. Гикэ.
Объяснение:
Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини, Західної Волині, Полісся, Холмщини, Підляшшя, на яких, за переписом 1931 р., проживало 5,6 млн українського населення. Польський уряд, маючи на меті повну колонізацію загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс щодо українства.
У 1919—1923 рр. польське керівництво намагалося в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також те, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Проте 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, і всі ці права залишилися на папері. У цей період українське населення також намагалося відстояти свої права, вдаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 р., виборів 1922 р. до сейму. Однак на той час в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.
У 1923—1926 рр. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі щодо корінних польських земль (названі Польща «А») і територій переважно із західноукраїнських та західнобілоруських земель (названі Польща «Б», або «східні креси») проводив різну політику. До Польщі «Б» застосовували політику штучного стримування соціально-економічного розвитку й повного скасування поступок національним меншинам. На цих землях стримували проведення аграрної реформи. Згідно з таємним циркуляром, українському селянству було дозволено передавати не більше ніж 5 % поміщицьких земель, які підлягали парцеляції — поділу на дрібні ділянки, що продавалися.
Асиміляція (від латин. assimilatio — уподібнення) — процес злиття одного народу з іншим із втратою одним із них своєї мови, культури, релігії, звичаїв, національної самосвідомості. Може бути як природною, так і насильницькою.
Польща «А» — територія етнічно польських земель у Другій Речі Посполитій.
Польща «Б» — території Другої Речі Посполитої, заселені етнічними меншинами (західноукраїнські та західнобілоруські землі).
Акт на право власності на землю, яку виділяли «осадникам». 1922 р.
31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польську мову було проголошено державною. Почалося закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На українські землі переселялися польські колоністи («осадники»), яким виділяли кращі землі. Наприкінці 1930-х рр. налічувалося 47 тис. осадницьких господарств, які володіли понад 500 тис. гектарів землі. В умовах постійного малоземелля це значно погіршувало становище українського селянства і створювало атмосферу ворожнечі між українцями й поляками. Також це було ще однією причиною для еміграції за океан майже 200 тис. українців