В Раннем Средневековье большинство детей не умели ни читать, ни писать. Сказки, легенды и соседские новости заменяли книгу и учебник. Быть умным и знающим означало иметь хорошую память, хранить в ней знание обычаев, преданий старины и т. д. В условиях всеобщего политического и экономического упадка школы остались лишь при соборах и монастырях. Здесь изучали латинский алфавит, чтение, письмо, основные молитвы, а также обучали пению и участию в богослужении.
С возникновением империи Карла Великого возросла потребность в образованных людях. Открылись новые школы. Карл Великий писать не умел, но в отличие от большинства мирян того времени мог читать. Он придавал большое значение развитию образования. Королевский двор называли «Дворцовой академией», поскольку он стал оплотом для поэтов, философов, историков, богословов. Придворный историк так характеризует Карла Великого: «Из всех государей он был самым жадным в поисках людей знающих и в побуждении их к постижению мудрости».
Галицко-Волынское княжество:
1. Занимало юго-запад русских земель, на севере оно было ограничено городом Брест, реками Буг, Мухавец и Припять, а на юге - равниной после Карпат около Ужгорода, от Люблина на западе до рек Случь и Збручь на востоке.
2. Климат был теплый, земли плодородные, на севере - леса и болота, на юге - леса и горы, много хороших мест для обороны.
3. Галич, Львов, Владимир-Волынский, Холм, Луцк, Брест, Каменец, Кобрин, Белз, Теребовля.
4. Княжеством управлял князь, боярство было влиятельная, зависимость от Золотой ОРды ощущалась не так сильно, как в более восточных княжествах, Даниил Галицкий с 1254-1264 был королем.
5. Князья галицкие принимали участие не только в усобицах с русскими князьями, но и вмешивались в дела Польши, Венгрии, Чехии.
6. Ярослав Осмомысл, Даниил Галицкий, Лев Данилович, Роман Мстиславич.
Владимиро-Суздальское:
1. Занимало северо-восток русских земель, между Волжской Булгарией и Тверским княжеством.
2. Климат был не такой теплый, как на юге, земли менее плодородные (самые лучшие, вероятно, около Суздаля), много лесов, болот, озеро и рек. Половцы до него не добирались почти.
3. Владимир, Суздаль, Юрьев-Польский, Москва, Кострома, Галич, Ростов Великий.
4. Сильная княжеская власть, противостояние с боярством, был случай убийства князя - Андрея Боголюбского.
5. Воевали со всеми: были походы на Волжскую Булгарию, Новгород, Рязань и Киев.
6. Юрий Долгорукий, Андрей Боголюбский, Всеволод Большое Гнездо, Ярослав.
Объяснение:
сторію українського друкарства можна починати з діяльності львівської друкарні міщанина Степана Дропана у XV ст. Час створення цієї друкарні — 1460 рік[1][2].
Перша Краківська кирилична друкарня була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і, ймовірно, мала зв’язки з українськими культурними осередками. Не тільки на Білорусь, а й на Україну були розраховані видання білоруського першодрукаря Франциска Скорини, Симона Будного, Василя Тяпинського (за походженням українця), а також публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича, нащадка київських бояр. Водночас не випадковим був той факт, що перші друкарні на землях України виникли у Львові — осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства, і у Острозі — резиденції найбагатшого і найвпливовішого тогочасного українського магната. Неслушно було б вважати обидві перші в Україні друкарні породженням локальної ситуації у Львові й Острозі, насправді, заснування друкарень у цих містах було пов’язано з потребами громадсько-політичного і культурного руху всієї України.
Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI — першої половини XVII ст. закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості. Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на його обслуговування.
У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов’янські видання.
В Тюбінґені й Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед південних слов’ян, насамперед словенців і хорватів.
1574 р. у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою.
З 1575 р. у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь — 1568 р., Познань — 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв — 1577 — 1578 рр., Рига — 1578 р. і т. д.
Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів. Для виникнення друкарства саме у Львові щасливою обставиною стало те, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого — мандрівного друкаря Івана Федорова, який перед тим працював у Москві й білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві Іван Федоров був на службі в державній друкарні, а у Заблудові — в друкарні Г. О. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто. Іван Федоров прибув до Львова, коли тут активізувалася політична й культурна діяльність міщан, на передмісті Підзамче діяли Миколаївське та Благовіщенське братства, велася підготовка до реорганізації Львівського Успенського братства і заснування його школи. Дедалі більше ставало міщан, які мали великі книжкові збірки. Іван Федоров уже в Заблудові міг довідатися про цю культурно-освітню діяльність львівських міщан, про їхню роль у суспільно-політичному русі, а тому мав підстави сподіватися, що саме у Львові знайде сприятливі умови для самостійної видавничої діяльності. Він не міг не знати, що у Львові жило багато кваліфікованих ремісників, у тому числі фахівців, яких можна було залучити до виготовлення та ремонту друкарського обладнання. Є навіть неясні вказівки про існування у Львові друкарні до приїзду туди Івана Федорова *, але жодної книжки від неї не збереглося, в той час як відомо понад півтисячі примірників федоровських друків. Тому наявність дофедоровської друкарні в Україні довести важко; якщо ж припустити, що така друкарня існувала, то тоді, в усякому разі, була дуже малопотужною і короткотривалою.
Объяснение: