Га́лицько-Воли́нське князівство, також Королі́вство Русь[1] (лат. Regnum Russiæ[2] / Rusie[3]) — середньовічна монархічна держава у Східній Європі. Існувало у 1199—1349 роках. Керувалася князями і королями із династій Рюриковичів, П'ястів та Гедиміновичів. Утворене волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок приєднання Галицького князівства у 1199. Після коронації Данила Романовича у 1253, стало Руським королівством, спадкоємцем київської династії, продовжувачем європейських, руських політичних і культурних традицій.
Одне з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля), а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм — Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдавське князівство.
Проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, з середини XIII століття — Золота Орда і Литва. Для протидії сусідам неодноразово укладались союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.
Занепало внаслідок династичної кризи, надмірно сильні позиції боярської шляхти у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю від отруєння останнього повновладного правителя князівства Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році королівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця: Галичина була поглинута сусіднім Польським королівством, а Волинь поступово інкорпорована Гедиміновичами до Великого князівства Литовського після смерті останнього руського короля та волинського князя Любарта. Угорщина не визнала зайняття Галицької землі Польщею у 1387 р. У 1434 році на його території було створено Руське, а в 1462 — Белзьке воєводство.
Манифест о вольности дворянства — один из ключевых законодательных актов непродолжительного царствования Петра III.
По свидетельству Якоба Штелина, Петр, ещё будучи наследником российского престола, говорил о своем желании даровать российскому дворянству свободу служить и не служить, а также право свободно выезжать из страны[1]. Став императором, Петр III 17 января 1762 года во время своего первого официального посещения Правительствующего Сената объявил, что «из высочайшей своей к верноподданным отеческой милости соизволил дворянам службу продолжать по своей воле, сколько и где пожелают, а когда военное время будет, то они все явитися должны на таком основании, как и в Лифляндии с дворянами поступаетца». В связи с этим сенаторам было предписано подготовить проект манифеста, что было ими сделано к 8 февраля 1762 года[2].
18 февраля (1 марта) 1762 год Петр III подписал этот проект. По данному законодательному акту впервые в истории России дворяне освобождались от обязательной гражданской и военной службы, могли по своему желанию выходить в отставку и беспрепятственно выезжать за границу. Правда, во время войны правительство имело право потребовать от дворян вернуться на службу в вооружённых силах. Если при этом дворянин находился за границей, он был обязан вернуться в Россию под страхом конфискации землевладений. Кроме того, дворянам, которые не дослужились до обер-офицерского чина, запрещалось выходить в отставку, не отслужив 12 лет. Основные положения манифеста Петра III были подтверждены Екатериной II в «Жалованной грамоте дворянству 1785».