ответ:Дании́л Рома́нович (др. русск.[3] Данило Романовичь, укр. Данило Галицький, лат. Daniel Ruthenorum Rex[4]) (1201, по др. данным 1204[5] — 1264) — князь галицкий в 1205—1206, 1211—1212, 1229—1231, 1233—1235 и 1238[6]—1264 годах, князь волынский в 1215—1229, 1231—1233 и 1235—1238 годах, великий князь киевский (1240), король Руси с 1254 года, политический деятель, дипломат и полководец, сын Романа Мстиславича (из старшей ветви Мономаховичей) и Ефросиньи-Анны.
После гибели отца в 1205 году стал галицким князем, но вскоре лишился престола. С 1215 года княжил на Волыни и к 1231 году завершил объединение волынских земель. В 1223 году участвовал в сражении на реке Калке против монголо-татар.
В 1230 году и окончательно в 1238 году Даниил Романович овладел Галичем, передав Волынь брату Васильку Романовичу, а затем занял Киев (1240 год). Ведя упорную борьбу против засилья крупных бояр-землевладельцев, Даниил опирался на мелких служилых людей и городское население. Он содействовал развитию городов, привлекая туда ремесленников и купцов. При нём были построены Данилов, Холм, Львов, Угровеск, обновлён Дорогичин. В правление Даниила Галицко-Волынское княжество подверглось монгольскому нашествию (1240—1241).
В 1245 году в Ярославском сражении на реке Сан войска Даниила разгромили полки венгерских и польских феодалов, галицких бояр, что завершило его 40-летнюю борьбу за отцовское наследство. Даниил Галицкий вмешался в войну за австрийский герцогский престол и в начале 1250-х годов добился признания прав на него для своего сына Романа. Рассчитывая на западных союзников в противостоянии с Ордой, согласился принять от Папы Римского в 1253 году королевский титул. Время княжения Даниила Романовича было периодом наибольшего экономического и культурного подъёма и политического усиления Галицко-Волынской Руси.
Объяснение:
Гетьман Іван Мазепа є чи не найзнанішим у світі українцем. Він – герой численних європейських хронік, творів незліченної кількості митців, серед яких достатньо згадати Байрона, Пушкіна, Гюго, Словацького, Рилєєва, Чайковського. Разом з тим попри помітну роль у європейській історії Мазепа залишається напрочуд суперечливою постаттю в історії українській.
Українська нація не є єдиною щодо оцінки діяльності одного з найвидатніших її представників і через 3 сторіччя по його смерті; фахівці часом дотримуються цілком полярних думок; бракує єдності в поглядах і серед громадськості. Для одних Мазепа – "зрадник" і "запроданець", для інших – ікона й героїчний символ національно-визвольної боротьби.
Події в Полтаві, де громада міста намагається встановити пам'ятник гетьманові, долаючи опір окремих політичних сил і чиновників, засвідчують, що проблема ролі Мазепи в українській історії давно вже вийшла за межі суто наукового інтересу, являючи собою інтерес громадсько-політичний, і набула особливої гостроти в контексті відродження державності.
Це есе є невеликою спробою бодай на крок наблизитися до спільної оцінки власного минулого – такої потрібної нації для того, аби торувати шлях у спільне майбутнє.
Патріот чи зрадник?
Перш ніж вдаватися до аналізу проблеми, слід зробити декілька істотних зауважень. Фактів (документів, свідчень очевидців, речових пам'яток тощо) щодо діяльності гетьмана Мазепи не бракує. Втім, як відомо, голі історичні факти стають значущими лише тоді, коли їм надають відповідної інтерпретації. Інтерпретуючи постать Мазепи в українській історії, ми маємо виходити, по-перше, з конкретних умов його доби, а по-друге, – з інтересів української нації, політичним лідером якої Мазепа був упродовж 22 років.
Прислухаймося спершу до тих, хто вже 300 років зве перехід Мазепи на бік шведського короля під час Північної війни зрадою. Їхні голоси завжди було чути найдужче, особливо гучно вони лунають із північного сходу. Кого ж у такому разі зрадив Мазепа? Російська православна церква проголосила гетьманові анафему (досі чинну) за зраду особисто царя Петра І. Справді, зрада – то тяжкий гріх, за який карає Господь і вкривають презиртвом люди. Але чи міг гетьман зрадити монарха?
Цілком очевидно, що відносини між Мазепою й Петром І не можна розглядати як звичайні людські стосунки. Бог-бо створив людей рівними, а між гетьманом і царем рівності не існувало. Це були відносини очільників двох державних формацій: Гетьманщини та Московщини, причому друга встановлювала протекторат над першою на підставі Переяславської угоди 1654 р. Коломацькі статті, що їх підписав Мазепа, формально підтверджували чинність цієї угоди, до якої було додано ще декілька пунктів. У таких політично-правничих відносинах не могло йтися про "зраду" – хіба що про порушення угоди або її розірвання.
Документально засвідченим є такий факт: коли Мазепа звернувся до Петра І з проханням надати йому до розпорядження козацьке військо, аби захищатися від наступу поляків, цар відмовив йому. Таким чином, Петро І першим порушив умови українсько-російського договору, відповідно до якого цар був зобов'язаний боронити Україну від ворогів. У відповідь гетьман скористався jus resistendi – правом васала повстати проти свого сюзерена, якщо той не дотримується своїх зобов'язань. Так само вчинили провідник лівонської шляхти Йоганн фон Паткуль, що виступив проти Швеції; Станіслав Лещинський, котрий боронив польські шляхетські вольності проти саксонського абсолютизму; господар Молдови Дмитро Кантимир, який повстав проти Османської імперії; Ференц Ракоці, що намагався усунути Габсбургів від влади в Угорщині.
Мазепа не був одинаком і в Україні. Разом із ним на бік шведів перейшли козацька старшина, тобто українська політична еліта, тисячи козаків і запорожці. Останні відстоювали інтереси українського народу, синами якого були, й особисто нічим не були зобов'язані російському цареві. Зраджувати, зрештою, можуть окремі люди, а не цілі народи.