Объяснение:
Кирило Розумовський (18 (29) березня 1728, Лемеші, Козелецька сотня, Київський полк, Гетьманщина — 9 (21) січня 1803, Батурин, Чернігівська губернія, Російська імперія) — український військовий, політичний і державний діяч. Останній гетьман Війська Запорозького. Гетьман Глухівського періоду в історії України. Представник козацького роду Розумовських. Граф Російської імперії, генерал-фельдмаршал.
Сражение на реке Воже произошло 11 августа 1378 года. В нём великий князь Дмитрий Донской сражался с ордынским войском, которым командовал мурза Бегич. Несмотря на свою скоротечность и относительную малоизвестность, битва на Воже имеет важное значение: это первая крупная победа русского войска над татарами
Битва на р. Во́же (Во́жская битва) – состоявшееся 11 августа 1378 г. сражение между русским войском (московским и суздальско-нижегородским) под командованием московского князя Дмитрия Ивановича (будущего Дмитрия Донского) и золотоордынским войском, которое возглавлял темникi Беги́ч (Беги́ш, Беги́чка (летописное). Первое крупное сражение, в котором войска Северо-Восточной Руси одержали победу на монголо-татарами, в силу чего современные историки часто именуют её «генеральной репетицией Куликовской битвыii» (1380).
Месторасположение битвы
Река Вожа – правый приток Оки, протекает в Рязанской области недалеко от границ с Московской областью. Точное место битвы не установлено, но историки высказывают мнение, что, скорее всего, она состоялась в пойме Вожи и её левого притока р. Мечи, рядом с находившимся в Рязанском княжестве древнерусским городом Глебовым (ныне село Глебово-Городище (Рыбновский р-н Рязанской обл.).
Одним из аргументов в пользу этой версии считается нахождение здесь старинной церкви Успения Пресвятой Богородицы. Известный специалист по истории средневековой Руси Н.С. Борисов полагает, что заложение в конце XIV в. целого ряда одноименных соборов в Московской и Рязанской землях было связано не только со значением культа Богородицы для русского национального сознания той эпохи, но и в честь победы русского воинства на Вожском поле, поскольку состоялась она за несколько дней до праздника Успения, отмечаемого 15 августа. Археологическая разведка показывает, что в районе Вожи присутствуют порядка 35 археологических объектов, но для окончательного решения вопроса о локализации битвы требуется продолжение исследовательских работ с использованием самых современных междисциплинарных (в том числе, естественнонаучных) методов.
Объяснение:
Латинська Америка наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Назву «Латинська Америка» вживають щодо країн Південної та Центральної Америки та островів Карибського моря. Європейські колонізатори, що панували тут упродовж трьох століть, спричинили поширення в цій місцевості іспанської, португальської та французької мов, які походять від давньої латинської мови, що й обумовило назву регіону.
Наприкінці XVIII ст. більшість території Латинської Америки належала Іспанії. Її колоніальні володіння були об’єднані в чотири віце-королівства — Ла-Плата (сучасні Аргентина, Уругвай, Парагвай, Болівія), Нова Гранада (Колумбія, Панама, Венесуела, Еквадор), Нова Іспанія (Мексика й частина Центральної Америки), Перу (Чилі та Перу). Іспанія володіла також островами Куба, Пуерто-Рико та Гаїті. Португалії належала Бразилія, яка займала близько половини всієї території Південної Америки.
За доби Великих географічних відкриттів португальський мореплавець Педру Кабрал відкрив східну частину Південної Америки. Тривалий час португальці із заснованих тут колоній вивозили лише цінні породи деревини, які називали «пау-бразил». Ця назва — Бразилія — із часом закріпилася за цією частиною Латинської Америки.
Колонія Сан-Домінго на острові Гаїті складалася із французької (західної) та іспанської (східної) частин, а Гвіана поділялася на британське, нідерландське й французьке колоніальні володіння. В усіх колоніях європейців у Латинській Америці влада належала колоніальній адміністрації, що призначалася з метрополій.
Населення Латинської Америки становили індіанці (корінні жителі регіону), європейські переселенці, вихідці з Африки й ті, хто народився від мішаних шлюбів. У складі 16-мільйонного населення іспанських колоній близько 7,5 млн осіб складали індіанці, 5,3 млн осіб — метиси (народжені від білих та індіанців), мулати (народжені від білих і чорношкірих) і самбо (нащадки чорношкірих й індіанців), 3 млн осіб — креоли (білі, які народилися в колоніях). Населення португальської Бразилії становило 3,2 млн осіб, серед яких було 1,3 млн негрів-рабів. Загалом у тогочасній Латинській Америці налічувалося близько 2 млн негрів-рабів.
Вирішальне значення для становища людини в Латинській Америці мали її походження та колір шкіри. Перше місце посідали білі, що походили з Європи, далі йшли креоли, за ними — метиси, мулати, самбо та індіанці. Нижчими за всіх вважали чорношкірих, що походили від негрів-рабів, завезених з Африки.
Переважна більшість індіанців перебувала у власності держави. Вони сплачували подушну подать, відробляли обов’язкову трудову повинність, безкоштовно працюючи в копальнях, на будівництві тощо. Змінювати місце проживання без дозволу колоніальної адміністрації їм заборонялося. Латифундисти (великі землевласники) забирали землі індіанців, а їх самих перетворювали на найманих робітників. Лише невелику кількість латиноамериканців становили вільні селяни-скотарі (гаучо в Ла-Платі та льянеро в Новій Гранаді). Значна частина працюючого населення складалася з боргових рабів-пеонів, залежність яких від кредиторів передавалася у спадок родині та переходила на наступні покоління. На плантаціях цукрової тростини в Бразилії працювали негри-раби. Індіанці, негри, метиси, мулати й самбо були позбавлені можливості обіймати посади в колоніальній адміністрації та органах місцевого самоврядування.
Більшість місцевої аристократії (креолів) становили досить заможні власники плантацій, торговельних підприємств тощо. їхнє незадоволення викликали високі податки, дозвіл вивозити свою продукцію лише до метрополій, існування державних монополій (виключних прав) на продаж солі, тютюну та інших товарів. Оскільки креолам заборонялося обіймати адміністративні посади, вони виступали за надання колоніям самоуправління.
Кирило Розумовський (18 (29) березня 1728, Лемеші, Козелецька сотня, Київський полк, Гетьманщина-9 (21) січня 1803, Батурин, Чернігівська губернія, Російська імперія) — український військовий, політичний і державний діяч. Останній гетьман Bійська Запорозького. Гетьман Глухівського перiоду в історії України. Представник козацького р оду Розумовських. Граф Роcійської імперії, генерал-фельдмаршал.