В Європі на поширення християнства істотно вплинуло Велике переселення народів, коли відбувалося навернення до християнства німецьких племен. Одними з перших християнство прийняли вандали, вестготи, остготи. У V-VI ст. християнство поширилося серед лангобардів на півночі Італії і серед франків, які вторглися в Галію. В цей же період були християнізованих кельтські племена: бритти в Британії, пікти і скотти в Шотландії. Ірландія прийняла християнство в V ст. Її християнським покровителем став єпископ Патрік (бл. 389-461), зарахований пізніше до лику святих. У VI-VII ст. християнство прийняли вожді і королі англосаксонських племен.
У IX ст. Сербія і Болгарія прийняли християнство і підкорилися Константинопольському Патріарху. Чехи і поляки визнали християнство і залежність від Папи Римського в IX-X ст., В кінці X ст. - угорці.
1) В 1187 Иерусалим снова оказался под властью мусульман, опять захватить этот город силой у христиан не получилось
2) К концу XIII века крестоносцы были изгнаны из Палестины, новые походы против мусульман терпели поражение
3) Вражда между христианами и мусульманами стала гораздо сильнее
4) Из-за этой ненависти купцам стало сложнее торговать
5) Стала сильнее и вражда католиков с православными
6) Мощь Византии оказалась окончательно подорвана
7) Крестовые походы не смогли остановить войны между феодалами в Западной Европе
Етногенез українців, так чи інакше пов’язаний з історією
східних слов’ян, становить центральне питання в межах усієї національної української
історіографії. Не є винятком і сучасний процес історіописання археологами, присвячений аналізу цієї проблематики. Після зникнення панування комуністичної ідеології в
науковій думці та відродження на теренах колишнього Радянського Союзу національних
історіографічних шкіл, згідно влучного Г. Касьянова, відбулася актуалізація питання щодо визначення власного національного «я» й окреслення «образу Іншого» [1, 15]. У межах «нових» східнослов’янських держав такими «іншими» насамперед
виявилися саме спільноти східних слов’ян, зокрема їхній етнічний розвиток.
Відшліфована схема східнослов’янського етногенезу за радянської доби виявилася не
такою вже й непорушною, але стверджувати, що фахівцям відразу вдалося вирішити це
питання незаангажовано та об’єктивно також не доводиться. Більше того (як з’ясувалося
невдовзі), це питання набуло ще помітнішої політизації й ідеологічного забарвлення, що
безсумнівно лише перешкоджає встановленню наукової істини. Хоча, аналізуючи сучасну українську історіографію цієї проблеми, можна відзначити й доволі ґрунтовне