Русско-турецкая война 1828—1829 годов — военный конфликт между Российской и Османской империями, начавшийся в апреле 1828 года вследствие того, что Порта после Наваринского сражения (октябрь 1827 года) в нарушение Аккерманской конвенции закрыла пролив Босфор.
Объяснение:
С воцарением Николая I позиция Петербурга по греческому вопросу стала меняться; но между бывшими союзниками начались распри по поводу раздела владений Османской империи; воспользовавшись этим, Порта объявила себя свободной от договорённостей с Россией и выслала русских подданных из своих владений. Порта приглашала Персию продолжать войну с Россией и запретила русским судам вход в Босфор.
Султан Махмуд II старался придать войне религиозный характер; желая стать во главе войска на защиту ислама, он перенёс свою столицу в Адрианополь и приказал укрепить дунайские крепости. Ввиду таких действий Порты император Николай I 14 (26) апреля 1828 года объявил войну Порте и приказал своим войскам, стоявшим до тех пор в Бессарабии, вступить в османские владения.
Образование государства. В середине X века в Жетысу и в части Восточного Туркестана было создано государство Карахани- дов. Столицей стал город Баласагун. Основателем государства являлся внук Бильге Кул Кадыр-ханаСатукБогра-хан (915-955 гг.). Приняв ислам и пользуясь поддержкой династии Саманидов, он одержал победу над своим родственником Огулишком, правившим Таразом и Кашгарией, и подчинил их себе. В результате было создано единое централизованное государство Караханидов. После распада Карлукского каганата оно занимало обширную территорию от Жетысу до Испиджаба на западе и до Кашгара на востоке.
В этнический состав государства Караханидов входили племена жикил, ягма, карлуков, огу зов, канлы, уйсунов и другие тюркоязычные племена. Особую роль в создании государства сыграло племя карлуков. Помимо выходцев из этого племени правителями избирались также выходцы из племен ягма и жикил. Имена их предводителей Арслан- хана и Богра-хана были связаны с тотемами - объектами религиозного почитания (животные, растения и т.д.) этих племен: у жикил - лев, у ягма - бура (верблюд).
Общественный строй. Верховная власть находилась в руках хакана (кагана). Власть передавалась по наследству. К представителям знати относились потомки хакана - тегины, илик ханы, беки, нукеры. Власть осуществлялась по удельному принципу. Удельные земли подразделялись на большие и малые. У хакана имелись советники, везиры. По своей деятельности они были схожими с коль еркинами в период Огузского каганата. По письменным свидетельствам Махмуда Кашгари, значение слова «коль еркин» раскрывается, как «ум глубокий, подобно озеру» и эту должность занимали советники-соправители.
Ставка хакана, откуда он осуществлял свою политико-административную власть, называлась ордой. В ней жили дворцовые придворные.
По сравнению с системой правления предшествовавших тюркских каганатов система общественного строя у государства Караханидов была более развитой, с феодальным укладом. Это можно проследить по видам землевладения, системе сбора налогов, социальному неравноправию и другим формам угнетения для поддержания правящей власти.
Описание: C:\Users\Администратор\Desktop\istoria_sredneveko_kazakhstana_7kl_raspoznano.files\image040.jpgОдной из разновидностей землевладения была икта- земельный надел, пожалованный хаканом своим приближенным. Землевладельцев называли икта- дарами (персидское слово). По-арабски таких землевладельцев именовали мук- та. Однако икта навечно не узаконивалась. А иктадары выделенные им икты стремились закрепить за собой навечно. Мавзолей Карахана.
Лица, получившие икты, в обязательном порядке обязаны были собирать налоги с простых людей и проходить у хакана военную службу.
Кроме икты существовали и другие разновидности землевладения. Так, например, крупным феодалам выделялись большие земельные участки за счет захваченных территорий в целях сбора там налогов с населения. Также для этого феодалам выделялись и земли, принадлежащие государству.
Земельные наделы выделялись не только священнослужителям, но и религиозным учреждениям в целях укрепления их материальной самостоятельности. Такие земельные наделы назывались вакф (вакуф). С них налоги не взимались.
В оседлых районах основным видом угнетения мелких крестьян являлся сбор налогов с их удельных земель. В арабских и персидских источниках таких земледельцев именовали му зари или бар- зигары.
Другой разновидностью гнета в период государства Караханидов была коммендация. Смысл ее состоял в следующем: «слабый (человек) передает под покровительство сильного свой земельный участок, чтобы он (сильный) защищал его». Мелкие собственники передавали землю под покровительство богатых землевладельцев, за что выплачивали им налоги. Существовали и другие виды налогов. Так, если одни крестьяне выделяли человека для прохождения военной службы, то другие выполняли различные повинности у своих защитников - феодалов.
В целом, государство Караханидов не являлось продолжением тюркских каганатов. Оно было государством с развитой системой общественного строя, сильным как политически, так и экономически.
СОРИ Я НЕ ЗНАЮ ПРОЧИТАЕШ :
имська імперія Карла Великого як політичне утворення, що єднало верховні світську і духовну владу, фактично припинила своє існування у 843 році, коли його внуки розділили Державу франків на три королівства. Імператорський титул зберігся за Лотарем, який володів ним ще за життя батька, але його владні повноваження поширювались лише на т. зв. Серединне королівство (чи Середню Франкію), що простягнулось від Риму до Північного моря, та й те через десятиліття було поділене ним натроє. Титул залишився за його старшим сином Людовиком II, що як король правив Північною Італією і виступав у ролі захисника Святого престолу, і десь з цього часу залізна корона лангобардів стала необхідною умовою для бажаючих бути наділеними імператорською гідністю.
Зі смертю Людовика II у 875 році італійська гілка Каролінгів згасла й імператорська корона дісталась його західно-франкському дядькові Карлу Лисому, на котрого папа Іван VIII покладав надії у пошуку захисту від мусульманської загрози. Проте його сподівання не виправдались і після несподіваної смерті імператора серед його наступників, зважаючи на роз'єднаність східно-франкьких Каролінгів, як свого захисника Святий престол розглядав кандидатуру Бозона В'єнського. Однак його обрання у 879 році на престол (Нижньої) Бургундії, до якої увійшов Прованс, формально — частина Італійського королівства, налаштувало проти нього папу, несподівано замирило Каролінгів по обидва боки кордону, й 12 лютого 881 року в Римі як імператор коронувався Карл III Товстий, який волею долі без жодних зусиль по смерті старших братів об'єднав під своєю рукою Східно-франкське королівство.
Але відновлена практично у попередніх кордонах Держава франків проіснувала недовго — Карл Товстий виявився надто слабким правителем, нездатним ні протистояти експансії вікінгів, ні централізувати гігантську імперію, ні придушити заколот свого васала і племінника Арнульфа Каринтійського, на користь якого зрештою був змушений 17 листопада 887 року зректись німецького престолу.
Через неповних два місяці Карл III помер і, як писав сучасник подій Регіно Прюмський, «кожна частина царства обрала правителя зі своїх надр»: у французьких землях утвердився Одо Паризький з династії Робертинів, у Верхній Бургундії — Рудольф I з роду Вельфів, в Італії — Гвідо III Сполетський, який 21 лютого 891 року і став наступним римським імператором.
Після п'яти років імераторський титул знову повернувся до (німецьких) Каролінгів, проте Арнульф Каринтійський володів ним недовго, і вже на початку 900-х років у Північній Італії владу взяв спочатку Людовик III Сліпий з роду Бозонідів, що правив у Нижній Бургундії, а потім — фріульський маркраф Беренгар. Після його вбивства у 924 році титул римських імператорів кілька десятиліть залишався вакантним, доки тривала війна за фактичний контроль над Ломбардією. За цей час Святий престол опинився під повним контролем римського патриціату, який, прагнучи використовувати матеріальні і військові ресурси папства для свого піднесення, на власний розсуд змінював понтифіків, котрі й самі не відзначалися високими духовними чи людськими чеснотами.
Війна за італійську корону закінчилась у 950 році перемогою Беренгара II Фріульського. Проте ненадовго. Його спроба легітимізувати своє правління шлюбом з Аделаїдою, донькою, невісткою і вдовою трьох попередніх королів, дала привід для втручання в італійські справи німецького короля Оттона з саксонської династії Люндорфінгів, ще молодого вдівця, який за півтора десятиліття вибудував міцну одноосібну владу і саме успішно завершив походи проти мадяр і слов'ян. У 951 році він з великим військом перейшов Альпи, без бою взяв Павію, де 10 жовтня прийняв титул короля італійців і невдовзі одружився з Аделаїдою, вперше за понад півстоліття поєднавши корони двох держав.
Змушений визнати сюзеренітет Оттона, Беренгар II з поразкою не змирився, захоплені землі не повернув, і намагався бунтувати коли у 953 році проти Оттона вчинив заколот його син Людольф, а у 960 році, ведучи війну з маркграфом Сполето, захопив деякі регіони Папської області. Знаючи його віроломний характер і терплячи поразку у війні з Пандульфом I Залізна Голова, князем Капуї, папа Іван XII негайно надіслав до Аусбурга делегацію з нагадуванням Оттону про його королівські обов'язки як захисника Церкви.
Що мало стати подякою за надану до достовірно невідомо, але, безумовно всупереч очікуванням папи консолідацією ломбардських супротивників Беренгара Оттон не обмежився і, відсвяткувавши у Павії Різдво 961 року, з військом рушив далі на південь. На підступах до Риму він зустрівся з Іваном XII і 31 січня 962 року публічно заприсягся і надалі визнавати його повноваження як понтифіка, не видавати від його імені жодних указів і захистити володіння Святого престолу від Беренгара Фріульського.
Объяснение: