Найважливішою причиною виникнення держави були, насамперед, сприятливі природні умови для життя людини, українська родюча земля, помірний клімат, наявність рік і морів, географічне розташування у центрі Європи, на перехресті міграційних і торговельних шляхів, поєднання широких полів і лісу.
Наступною причиною державотворення було виникнення самого давньоукраїнського етносу - автохтонного населення з сильним генотипом, що сформувався саме на цій землі в результаті численних етнічних оновлень і перетворень. Не випадково М.Грушевський вважав, що саме слов’янські племена антів, які залучили до об’єднання залишки скіфів і сарматів, стали генетичним корінням українського народу. Таким чином український етнос сформувався в 4-7 ст. н.е. в часи існування Антського союзу.
Крім того, швидке виникнення найбільшої у Європі держави і динамічний її розвиток були би просто неможливі без багатого державотворчого досвіду і традицій, які зберігалися в пам’яті народу. Мається на увазі Велика Скіфія, Боспорське царство, Антська держава, Готський племінний союз тощо. Сучасний науковець О.Палій таким чином говорить про роль скіфів на нашій землі: «Могутній племінний союз скіфів дозрів до рівня державності уже до середини І тисячоліття до н.е., об’єднавши в тому числі і праслов’ян. Таким чином, значно раніше, ніж у більшості регіонів Європи, в Україні створилися умови для державного життя та об’єднання в межах держави Великої Скіфії майже всієї території України»[1].
Російська історіографія наукову концепцію етногенезу європейських народів, основою якої є твердження про те, що саме народ є основним суб’єктом історії, на основі його самоорганізації і виникли сучасні держави. В Кремлі досі дотримуються «норманської теорії», згідно з якою саме Рюриковичів утворили Новгородську, Київську і Московську держави. Звідси робиться політичний висновок: одна династія – одна держава, що, на думку росіян, виправдовую їх агресивну політику підкорення сусідніх народів.
Одними из первых, в IV тыс. до н.э., возникли древние государства Месопотамии — страны, расположенные между Кавказом на севере и Персидским заливом на юге, между Сирийской степью на западе и горными районами Ирана на востоке (территория современного Ирака). С севера на юг страну пересекают две большие реки Тигр и Евфрат. Эти реки создали плодородную, благодаря речным наносам, долину и служили хорошими транспортными магистралями, связывающими государства Месопотамии с их соседями.Примерно до середины III тыс. до н.э. в Месопотамии существовало два крупных государства: государство шумеров (Шумер) на юге и государство семитов (Аккад) на севере, которые затем были объединены в единое Шумеро–Аккадское царство. Это дало импульс ускорению экономическому, технологическому, культурному, научному и политическому развитию. При этом в междуречье сформировались государственные центры сразу обоих типов. На юге — первый тип, то есть жестко централизованное государство, и на севере, где не было необходимости в поддержании единой централизованной ирригационной системы, — государство второго типа. И это разделение сохранялось на протяжении всего бронзового века.Юг Междуречья, находясь в постоянном дефиците ресурсов, со значительно более сложной, чем в Египте, ирригационной системой был вынужден заниматься технологическим и научным развитием, что тянуло за собой и такие сферы как образование, культура и искусство.Крупные города с водопроводом и канализацией, государственная система образования, гражданское законодательство, медицина, математика, химия, астрономия — все это возникает и развивается на юге Междуречья. Шумер стал родиной первого известного литературного текста: эпоса о Гильгамеше.
Возникли из библейской истории о предательстве одного из двенадцати апостолов иисуса