Период гражданских войн I в. до н. э., порожденных грандиозными социальными столкновениями, закончился при Августе (30 г. до н. э. — 14 г. н. э.) созданием в 27 г. до н. э. новой общественной и государственной системы — империи около пяти столетий. Это было время наивысшего расцвета рабовладельческой формации и начала перехода к феодализму.
Римская империя охватывала огромные территории, населенные различными народами, находившимися на разном уровне социально-экономического и культурного развития. При всем разнообразии провинций Римская империя создавала необходимое государственное и в известной мере социально-экономическое, идеологическое и культурное единство.
Ранний период империи (от Августа до середины III в. н. э.), или период принципата, характеризовался укреплением абсолютной императорской власти, которая вначале маскировалась, подчеркнутым сохранением некоторых внешних республиканских форм и обычаев. Оппозиция со стороны сенаторской знати неоднократно приводила к террору (при Тиберии и Нероне), а в 68—69 гг. приняла форму гражданской войны, кончившейся приходом к власти Флавиев. Постепенно происходит консолидация господствующего слоя рабовладельцев, привлечение в его состав италиков, а затем и разноплеменных провинциалов путем широкого рас прав римского гражданства среди свободного населения империи. Успехи в романизации провинций, сплачивавшей их с Римом, в целом успешная внешняя политика и подавление движений рабов и восстаний в Иудее, Иллирии и Африке — все это привело к временной стабилизации социальной системы Римской империи. Быстрый экономический расцвет провинций обусловил, с одной стороны, процветание Италии и главным образом Рима, живших за счет их эксплуатации. С другой стороны, он обуславливал выдвижение представителей провинциальных рабовладельцев на авансцену политической жизни империи. Многие из них входили в сенат, а в конце I в. императором впервые становится провинциал — ибериец Траян (98—117 гг.). При нем и его преемнике Адриане (117—138 гг.) империя достигает своего наибольшего расцвета. Рабовладельческая знать Италии и провинций окончательно отказывается от притязаний на республиканские вольности; ее идеалом становится «хороший император». Подготовленный развитием императорского культа, утверждается монархический принцип. Все большее значение приобретает создаваемый императорами бюрократический аппарат. Провинциальные города, сохраняя старые формы городского самоуправления, находились под строгим контролем императорских наместников.
Объяснение:
На початку XX ст. національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні набув політичного характеру: його учасники усвідомлювали необхідність боротьби за українську державу. У січні 1900 р. в Харкові діячі студентського руху Д. Антонович, Б. Камінський, М. Русов та інші разом із членами "вільних громад" заснували Революційну українську партію (РУП). її програму виклав адвокат М. Махновський у брошурі "Самостійна Україна". В ній він закликав народ до боротьби за єдину й неподільну вільну самостійну Україну від Карпат до Кавказу. РУП обстоювала інтереси селянства, працювала в масах. Рупівці взяли активну участь в селянському русі. У 1900-1901 рр, в Україні відбулося 670 селянських виступів, а 1902 р. він охопив Полтавську, Київську, Харківську губернії. Селяни палили поміщицькі маєтки, ділили їхні землі. Повстання придушувалися збройною силою, але це лише загострювало суперечності.
У 1902 р. М. Махновський створює Українську народну партію (УНП). Її основними цілями, сформульованими М. Міхновським у кількох програмних Документах, були та українського народу шляхом роз'яснення його національних інтересів; побудова самостійної демократичної держави; націоналізація землі й передача її селянам без викупу; усуспільнення засобів виробництва й ліквідація експлуатації. Лідер УНП М. Міхновський зробив вагомий внесок у справу розбудови української державності, вказавши на те, що нашому народові слід іти до незалежності, використовуючи досвід західної цивілізації.
1904 р. частина членів РУПу утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка на початку 1905 р. влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції. Інша частина під керівництвом В. Винниченка, С Петлюри й М. Порша у грудні 1905 р. проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Це одна з найчисленніших партій, яка обстоювала ідеї автономії України, конфіскації земельної власності й демократизації суспільного" життя. Не визнаючи більшовицького революційного екстремізму, лідери партії не погоджувалися увійти до складу РСДРП. На таких же позиціях стояла Єврейська соціал-демократична робітнича партія "Бунд", що діяла в середовищі єврейського пролетаріату і ремісничого люду в Україні.