возникла новая степная держава кочевников-- Уйгурский каганат (745--840 гг.), в период могущества которой даже Китай выплачивал ей тяжелую ежегодную дань. Одной из задач Уйгурского каганата было подчинение кыргызов Енисея: там была единственная в Центральной Азии хлебородная зона и мощная металлургическая база. В 750--751 гг. уйгуры завоевали Туву и построили ряд крепостей для защиты от кыргызов, которые в свою очередь заключили союз с карлуками. Впервые после поражения в черни Сунга (711 г.) кыргызские войска вмешались в борьбу за власть в Центральной Азии. Однако уйгуры их разбили, а затем нанесли поражение карлукам. Ажо кыргызов номинально признал верховную власть уйгурского кагана, получил от него феодальный титул и обязался платить уйгурам дань, но только в 758 г. уйгурский каган завоевал государство Кыргыз. В 795 г. кыргызы восстали, но потерпели поражение. Двадцать пять лет кыргызы готовили силы для освобождения. Ажо расширил пределы своего государства за счет зависимых от кыргызов народов. В первой половине IX в. государство Кыргыз имело уже стотысячную армию. Ажо завязал дипломатические связи с арабами, Тибетом и государством карлуков в Тянь-Шане, которые были враждебны уйгурам. Около 818 г. ажо объявил себя каганом, что было равносильно объявлению войны уйгурам. В ответ на вызов кыргызского кагана уйгуры в 820 г. направили на Енисей войска. Началась длительная война, которая велась с переменным успехом в течение двадцати лет. В сражениях кыргызы, видимо, одерживали верх. Военные неудачи обострили усобицу внутри Уйгурского каганата. Многоснежная зима 840 г. вызвала падеж скота, голод и эпидемии. В это тяжелое время один из мятежных уйгурских вельмож призвал на кыргызов. Они бросили под стены Орду-Балыка стотысячную армию, разгромили уйгурские войска и сожгли ставку. Каган уйгуров погиб в бою. Остатки уйгуров от истребления, бежали в Китай, Забайкалье, Восточный Туркестан. Уйгурский каганат пал. Небольшая часть уйгуров сумела закрепиться только в Восточном Туркестане, где создала небольшое княжество. Еще некоторое время (841--846 гг.) кыргызы стремились сокрушить военные силы уйгурского кагана. Когда же эта задача была выполнена, они прекратили военные действия и оставили уйгурское население в покое. Во главе разобщенных частей уйгурского народа кыргызский каган ставил своих доверенных лиц из кыргызских феодалов. На развалинах каганата уйгуров образовалась держава кыргызов. На западе ее границы проходили по р. Иртыш, на севере и востоке--по рекам Ангара, Селенга и по хребту Большой Хинган, на юге -- по пустыне Гоби. Кыргызы не стали восстанавливать сожженную столицу уйгуров Орду-Балык. Их каган перенес свою ставку в Туву, она располагалась близ впадения р. Тэс в оз. Убсу-Нур. Кыргызы получили доступ к старым культурным центрам и стремились воспользоваться этим. В X в. в северном Китае обучалось много кыргызской молодежи. Некоторые из них достигали высокой степени учености и приглашались на службу к иноземным дворам. Таким образом, IX--X вв. были периодом наибольшего роста могущества кыргызской военно-феодальной знати, периодом территориальных захватов и установления широких политических, экономических и культурных связей со многими народами. «Кыргызское великодержавие» не было продолжительным. Уже в первой четверти X в. основная масса кыргызов оставила степи и вернулась за Саянский хребет на Енисей, так как в длительных войнах людские ресурсы были истощены и рассеяны на обширных пространствах. Кроме того, кыргызы-земледельцы не нашли удобных земель на сухих плоскогорьях Центральной Азии. В X в. из завоеванных земель кыргызы удерживали только Алтай и Джунгурию
Данило Галицький – руський король з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства, король Русі, якого вважають національним героєм України.
Син князя Романа Мстиславича Великого та (як припускають) візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела — Єфросинії-Анни. Належав до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династії Романовичів.
Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком Романом Великим. З перемінним успіхом чинив упертий опір монгольській експансії, одночасно нейтралізуючи військові спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави.
Він був єдиним серед українських князів періоду феодальної роздробленості, хто зумів об’єднати під своєю владою більшість етнічних українських земель. При ньому міжусобиці в наших землях практично закінчилися, а напади поляків, угорців, литовців і половців поступово відійшли в минуле. При ньому Галицька Русь стала одною з найбагатших держав в Європі, оскільки князь Данило зумів ефективно використовувати всі переваги вигідного географічного положення своїх земель, а також найбільших родовищ солі.
Все його життя – це боротьба за захист українських земель від численних завойовників. В 19 років (1223) – один з ініціаторів битви на Калці з монголо-татарами, який вважав, що захищати Батьківщину потрібно на далеких підступах, а не тільки на власній землі. На жаль, князя Данила підтримали не всі, і битва на Калці була програна; у 37 років (1240) великий князь Київський, який дав бій монголо-татарам, зумів отримати більш “м’яку залежність” від Орди, ніж інші давньоруські землі; в 50 років офіційний “Король Русі” (аж до смерті у 1264), який отримав титул короля за союз проти монголо-татар. Майбутній король землі Галицької був старшим сином князя Романа Мстиславовича і його дружини Анни.
Данило Романович завжди відрізнявся небувалою особистою відвагою. Молодий князь був сміливий, рішучий, щасливий, до того ж мав репутацію безстрашного бійця. У битві на річці Калка князь волинський Данило рухався зі своїм військом в авангарді. Постійно ходив на вилазки і в розвідку, саме він захопив перших полонених татар. А під час самої битви першим кинувся в саму гущу ворогів і отримав важке поранення в груди.
У 1245 році відбулася битва на річці Сан, в Галицькій землі. Князі Данило і Василько Романовичі протистояли польсько-угорській армії, яку привів на Русь їх суперник князь Ростислав. Один з ворожих полків очолював відомий угорський воєвода Фірлей, який хвалився перед військом, кажучи, що русичі ніколи не витримують довгого бою. Але за свою зухвалість і самовпевненість він був жорстоко покараний галицькими воїнами. Сам князь Данило розсіяв угорський полк, захопив прапор і розірвав його навпіл. Поразка іноземних армій було повною: сам же воєвода Фірлей потрапив у полон і був там страчений.
Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.
Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холма.
Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну православну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.
1264 року король занедужав і помер у Холмі, де був похований у церкві святої Богородиці, яку збудували за його життя. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломонові».
Вимушене підпорядкування татарам обтяжувало князя. Він проводив походи на прикордонні з татарами землі по річках Случ і Горинь — проти так званих «татарських людей», будував укріплення (Кременець і Данилів так і не були взяті татарами), розпочав реорганізацію війська, ударною силою якого стала важко озброєна кінна дружина, а також селянське і міщанське ополчення, шукав союзу з Заходом, зокрема, схилявся до пропозицій, що надходили від папи Іннокентія IV. Папський посол Плано Карпіні дорогою в Орду розмовляв з Васильком про поєднання церков (1246). Сам Данило погодився прийняти від Папи королівський вінець, і в грудні 1253 року (січні 1254) був коронований в Дорогочині.
З усіх зовнішніх дій найуспішнішим був його похід на ятвягів, яких вдалося нарешті змусити платити данину.
Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної роздрібленості, які провокувала боярська верхівка.
Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості короля Данила.