ответ:ОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА
Упродовж другої половини XIV—XV ст. на етнічних українських землях помітно прискорилися процеси формування суспільної структури. Чіткіше виявлялися відмінності між суспільними верствами і групами, наповнювалися новим змістом їхні права та обов'язки. У різних регіонах соціальна структура мала свої особливості. Це пояснювалося різними формами суспільного й економічного розвитку країн, до складу яких входили українські землі.
Панівне становище займали князі й боярсько-рицарськиіі люд. Із середини XV ст. останніх починають називати шляхтичами. Отримуючи нові пільги і привілеї (особливо у складі Польщі), вони все більше відокремлювалися й віддалялися від решти в населення. Привілейоване становище займало у суспільстві й духовенство, помітно зростала його чисельність, визначалися права і привілеї. Найчисельнішою верствою залишалося селянство. З розвитком міст збільшувалася чисельність міщан. Наприкінці XV ст. зароджується новий суспільний стан - козацтво, якому в майбутньому судилося відіграти надзвичайно важливу роль в історії України. Перші достовірні згадки про козаків зафіксовані у джерелах наприкінці XV ст.
У другій половині XIV—XV ст. прискорюється становлення основних верств українського середньовічного суспільства.
ОСНОВНІ ГРУПИ ПАНІВНОГО СТАНУ ТА IX ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ
Відмінності у політичному и соціальному розвитку країн, до складу яких потрапили українські землі, позначилися на становищі панівної верстви. Так, у Литві більшість знаті отримувала право на володіння землею лише за умови виконання певних обов'язків (насамперед військового) перед державою, тому воно не було спадковим. Водночас існувало й отчипне (спадкове) землеволодіння.
Верхівку панівного стану утворювала титулована знать - нащадки князів Рюриковичів і Гедиміновичів, котрі становили замкнуту групу, потрапити до якої не можна було ні завдяки багатству, ні шляхом обіймання найвищих посад. Особливо міцними були їхні позиції у Волині. З часом формується поділ княжих родів на «княжат головних» (Острозькі, Заславські, Сангушки й ін.)та «княжат-повітників». Перші з них не підлягали місцевій адміністрації, брали участь у засіданнях великокнязівської ради, їхні збройні загони виступали окремими підрозділами з родовими гербами. Щоденне життя князів проходило у вирішенні різноманітних питань політичного характеру, взаємин з місцевою владою, збереження й примноження власних володінь, утримання двору, розв'язання конфліктних ситуацій.
«Сходинку» нижче займали лами, які відрізнялися від інших груп шляхти давністю роду, отчинним характером землеволодіння й певними правами. Будучи багатими землевласниками, вони жили у розкоші, мали слуг. Щоденно клопоталися про власне господарство, влаштовували банкети, полювання тощо. Середній шляхти складався з основної маси боярсько-рицарського люду, котрі відбували військову повинність, прагнули розширити право на землю й позбавитися залежності від князів і панів. їхні будні проходили у виконанні різних доручень, військових виправ, в облаштуванні домівки, веденні господарства, а також час від часу в розвагах. Найнижчий складали дрібні шляхтичі-службовці, котрі виконували різні повинності, та «панцерні слуги», що відбували військову службу. їхнє життя мало чим відрізнялося від життя заможних селян, адже часто доводилося самим обробляти власну землю.
Інакше формувався панівний стан у Галичині й Західному Поділлі. Відмінність полягала насамперед у тому, що князів тут майже не було і вони не становили окремої групи. Бояри-рицарі до середини XV ст. перебували на становищі особистих слуг короля. Вони повинні були жити у власних селах, нести кінну службу на користь короля, не мали права без його дозволу продавати чи дарувати свою землю, змушені були займатися ремонтом замків, сплачувати окремі податки. Тим часом польська шляхта ще наприкінці XIV ст. домоглася від короля ви-знання права приватної власності на свої земельні володіння, звільнення від сплати податків і виконання повинностей, на власне самоврядування й виборне судочинство. І лише у 1434-1447 рр. українські бояри-рицарі урівнялись у правах з польською шляхтою, що прискорило процес їх перетворення на соціальну верству й змінило б щоденного життя. Воно стало спокійнішим, незалежним ні від кого, проходило у турботах за власний маєток, у розв'язанні проблем шляхетської спільноти у повіті й воєводстві, різноманітних розвагах тощо.
Попри наявні відмінності у становищі різних соціальних груп знаті вони являли собою єдиний панівний стан.
Князь Костянтин Острозький
Наймогутнішим князі всі,ким родом наприкінці XV - у першій половині XVI ст. був рід Острозьких, котрих не без підстав називали «некоронованими королями Русі». З-поміж них своїми здібностями та впливом вирізнявся Костянтин Іванович Острозький
Объяснение:
После смерти Карла VII на престол вступил его сын Людовик XI (1461-1483).
Выросший в эпоху столетней войны, Людовик в бытность еще дофином не ладил со своим отцом Карлом VII и не раз участвовал в заговоре против последнего. Вступив после смерти отца на престол, Людовик XI поставил целью своей жизни окончательно сломить оставшихся феодалов и укрепить абсолютную власть короля. Поэтому он главное внимание свое уделял городскому сословию.
Современный ему историк Филипп де Коммин писал: "Было видно сразу, что новый король будет королем простого народа, а не королем вельмож".
Самым опасным врагом Людовика XI был сильный феодал, герцог Бургундский Карл Смелый, владевший Бургундией и Франш-Конте на восточной границе и Нидерландами – на севере.
Відповідь:
Занепад Києва і зміщення центру суспільно-політичного життя українців у Галицько-Волинську державу потягли за собою суттєві корекції векторів історичного розвитку на українських землях. Значно посилилися західні впливи, їх перевага над комбінацією візантійських і орієнтальних, що утверджувалися в часи піднесення середньовічної Київської держави. У XIII — на початку XIV ст. Україна, яка приєдналася до європейського політичного процесу, енергійно прямувала до створення однонаціональної об’єднаної держави і посіла міцні позиції серед країн Центральної Європи.
Гедимі́новичі — династія великих князів Литовських у 1341–1572 рр. та королів Польських у 1385–1572 рр., нащадків великого князя Гедиміна.
Представники цілої низки знаменитих аристократичних родин Великого князівства Литовського, Білорусі, України, Росії та Польщі або дійсно походили від Гедиміна, або за родинними легендами виводили від нього свій родовід. Гедиміновичі, як і Рюриковичі, були «природними» князями, хоча через бідність та провінційність деякі роди в подальшому втратили титул. Більшість із них (Трубецькі, Чорторийські, Мстиславські, Вишневецькі та ін.) були нащадками удільних князів, які лише за часів централізаторської політики XV–XVI ст. втратили реальну суверенну владу. Інші — Голіцини, Куракіни, Хованські, Волинські були нащадками безудільних придворних бояр-аристократів. Представники численних родів нащадків Гедиміна обіймали найвищі державні посади, вони внесли вагомий внесок у розбудову державності Литви, Речі Посполитої та Росії. Крім того, Гедиміновичі були одними з найбільших землевласників на цих землях.
Пояснення: