У період з 1900 по 1914 роки українські землі, як частина Російської та Австро-Угорської імперій, проходили через певні особливості економічного розвитку. Нижче наведено деякі з них:
Російська імперія: Українські землі, як частина Російської імперії, в цей період перебували під впливом індустріалізації та індустріального розвитку. Були створені великі вугільні, металургійні, хімічні та текстильні підприємства, які сприяли зростанню виробництва та розвитку промисловості. Проте, цей розвиток був переважно спрямований на потреби Російської імперії, а не на розвиток самостійної української економіки.
Австро-Угорська імперія: Українські землі, як частина Австро-Угорської імперії, також переживали індустріальний розвиток, але він був менш інтенсивним порівняно з Російською імперією. Економіка Австро-Угорської імперії базувалася на розвитку сільського господарства, особливо зернових культур. Велике значення мав також розвиток торгівлі та ремесел. Австро-Угорська імперія прагнула забезпечити своє економічне підпорядкування українським землям і здійснювала політику укріплення свого контролю над українськими ресурсами.
Соціально-економічні проблеми: В обох імперіях економічний розвиток українських земель супроводжувався соціальними проблемами. Велика частина населення проживала у сільській місцевості та займалася сільським господарством, працюючи на невеликих земельних господарствах. Українські селяни страждали від низьких доходів, надмірного земельного податку та обтяжливих умов оренди землі.
Загалом, економічний розвиток українських земель у Російській та Австро-Угорській імперіях у 1900-1914 роках був спрямований на потреби цих імперій, з керованим розвитком промисловості та контролем над сільським господарством. Це створювало економічні нерівності та соціальні проблеми, які впливали на українське суспільство того часу.
Під час свого існування, Велике князівство Литовське та Польське королівство мали різну політику щодо українських земель.
У 14-16 століттях, Велике князівство Литовське було многонаціональною державою, яка включала на той час значну частину українських земель, під контролем якої було більше територій, ніж Польське королівство. Литва була більш поважної до українців, ніж поляки, що можна було побачити в їх політиці. Великий князь Литовський Вітаутас проголосив книгу статусів 1566 року, яка гарантувала українцям права на самоуправління, віру, мову та торгівлю.
У свою чергу, Польське королівство практикувало політику присвоєння земель, зокрема українських. Українські землі вважалися неосяжними та багатими на родючі ґрунти, що стало приводом для полонізації та католизації населення на тих землях. Польська верхівка підтримувала державних секретарів, військових командирів та високопосадовців, які також прагнули розширювати поляки землі й пропагувати польську культуру серед українського населення.