Вели́ке кня́зівство Лито́вське (лат.: Magnus Ducatus Lithuaniae, скорочено ВКЛ), повна назва — Вели́ке кня́зівство Лито́вське, Руське, Жемайтське та інших земель — монархічна держава у Східній Європі середньовіччя і нового часу. Існувала в 1236–1795. У час найбільшого розширення території знаходилось на теренах сучасної Литви, Білорусі, більшої частини України, крайньої західної частини Росії, Придністров'ї, Молдови, невеликої частини східної Польщі та невеликої частини східної Латвії.
Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство Литовське створене на землях балтських племен в 13-му столітті на основі східно-балтської за своїм етнічним походженням язичницької держави Міндовга. ВКЛРЖ значно розширене територіально у 14-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.
З 1385 перебувала в унії з Польським королівством. 1387 прийняла християнство у латинському обряді. 1569, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 керувалася спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[13] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Вільні (з 1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.
Наприкінці 15 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 000 км², на якій мешкало до 4,5 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі певний час панували руська мова та православ'я, які у 16 столітті витіснили польська мова та католицизм.
Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході.
Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією.
Нантский эдикт. – Судьба Нантского эдикта. Наконец, обе стороны пришли к известному соглашению, и в 1598 г. был издан Нантский эдикт, почти целое столетие после этого (1598–1685) регулировавший положение французских кальвинистов. Он разрешил свободное отправление протестантского богослужения в дворянских замках (числом около 3500) с прежними ограничениями и в двух городах каждого сенешальства или бальяжа, равно как во всех городах и деревнях, где оно уже установилось раньше (до 1597 г.). Правительство брало, далее, на казенный счет содержание кальвинистического духовенства и школ. За протестантами признавались все те же права, что и за католиками: из-за веры, например, родители не могли лишать детей наследства, насилуя тем их совесть. В каждом парламенте учреждалась особая смешанная палата (chambre mipartie, chambre de l'édit) для рассмотрения спорных дел. Кальвинисты допускались к занятию всех должностей. Им разрешалось созывать религиозные собрания (консистории, синоды) и даже допускать на них иностранных единоверцев, но последние не могли появляться на политических собраниях, равным образом разрешавшихся кальвинистам. Двести крепостей и укрепленных замков, бывших в их руках, временно (на 8 лет, потом еще на 4 года) оставлялись в их распоряжении, как «places de surête», и король обязывался содержать на свой счет их гарнизоны и ставить во главе их только кальвинистов, пока не будут найдены другие средства для обеспечения свободы вероисповедания протестантов. По Нантскому эдикту во Франции законным образом установлялась полная равноправность католиков и протестантов – впервые в ту пору, когда в католических государствах преследовали протестантов, а в протестантских – католиков, но эта религиозная свобода имела чисто сословный оттенок не только в согласии с социальным строем самого государства, но и с сословным характером французской реформации. Эта свобода вводилась властью абсолютного монарха в стране, в населении которой господствовала нетерпимость. Большая часть парламентов долго отказывалась вносить в свои реестры Нантский эдикт. Население Парижа так‑таки и не допустило протестантского храма в стенах своего города. В целых бальяжах и во множестве городов протестанты подвергли бы себя большой опасности, если бы только вздумали публично отправлять свое богослужение. Терпимость французского государства к гугенотам сохранилась даже тогда, когда они в двадцатых годах следующего столетия, при министре, бывшем в то же время католическим кардиналом (Ришелье), дважды восставали против правительства, обращались даже к английской и были побеждены. Правда, они были лишены своей республиканской организации, своих политических собраний, своих крепостей; но так называемый «эдикт милости» (édit de grâce, 1629 г.) тем не менее оставлял за ними их религиозные права и их равноправность с католиками в том размере, в каком их установлял Нантский эдикт. И это делал высокий сановник католической церкви относительно побежденных протестантов в том самом году, когда в Германии свирепствовала религиозная война, и католическая реакция одерживала полную победу. После двадцатых годов XVII в. гугеноты были уже совершенно мирными гражданами, и мало-помалу знатные фамилии, составлявшие прежде силу протестантизма, стали переходить в католицизм, так что реформированная религия сделалась религией мелких дворян и горожан, одним словом, «мещанской верой». Лишь внук Генриха IV (Людовик XIV) начал стеснять права своих реформированных подданных (1665), а потом и совсем уничтожил Нантский эдикт (1685), через 87 лет после его издания, спустя 56 лет после его вторичного подтверждения. В данном случае торжествовала не только католическая реакция, отнюдь не желавшая признавать во Франции существования протестантов, торжествовал и политический принцип: cujus regio, ejus religio. Веротерпимость установлялась во Франции абсолютною властью, видевшею, однако, в утверждавшейся ею свободе веры не естественное право личности, а дарование королевской милости (édit de grâce): потому‑то власть и считала себя в праве взять назад эту милость при общем сочувствии подданных – и это после того, как тридцатилетняя война заставила Германию отказаться от этого права государей над совестью подданных (по вестфальскому миру 1648 г.), а в Англии индепендентское движение положило начало свободе совести на более прочной основе, чем согласие государства, т. е. на учении о том, что государство вообще не должно и не может
Косить луга и убирать сено Чистить мельничные канавы Выгребать навоз Пахать поля, сеять и убирать хлеб
ОБРОК
Сдавать хлеб Нести поросят Выпекать лепешку к празднику Сдавать ячмень и пшеницу Оброк – платежи зависимых крестьян феодалу продуктами, изделиями или деньгами.
Барщина – даровой принудительный труд феодально-зависимых крестьян, работающих собственным инвентарём в хозяйстве феодала. Барщина и оброк были главными повинностями зависимых крестьян, но были и другие виды повинностей. Пошлина (плата) :
за вступление в брак;
на овец;
за зерна на мельнице сеньора; Повинности крестьян были весьма обременительны, но, как правило, они не менялись. Мы уже знаем, что все крестьяне были несвободны по-разному, а это значит, что у одних барщина несколько раз в году, у других – несколько дней в неделю. Одни несли оброк только на великие праздники (2-3 раза в год) , а другие – отдавали до половины урожая. Феодалы пытались изменять повинности, увеличивая их, но крестьяне этому активно сопротивлялись.
Відповідь:
Вели́ке кня́зівство Лито́вське (лат.: Magnus Ducatus Lithuaniae, скорочено ВКЛ), повна назва — Вели́ке кня́зівство Лито́вське, Руське, Жемайтське та інших земель — монархічна держава у Східній Європі середньовіччя і нового часу. Існувала в 1236–1795. У час найбільшого розширення території знаходилось на теренах сучасної Литви, Білорусі, більшої частини України, крайньої західної частини Росії, Придністров'ї, Молдови, невеликої частини східної Польщі та невеликої частини східної Латвії.
Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство Литовське створене на землях балтських племен в 13-му столітті на основі східно-балтської за своїм етнічним походженням язичницької держави Міндовга. ВКЛРЖ значно розширене територіально у 14-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.
З 1385 перебувала в унії з Польським королівством. 1387 прийняла християнство у латинському обряді. 1569, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 керувалася спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[13] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Вільні (з 1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.
Наприкінці 15 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 000 км², на якій мешкало до 4,5 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі певний час панували руська мова та православ'я, які у 16 столітті витіснили польська мова та католицизм.
Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході.
Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією.