Слов'яни - одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. З розселенням арійських племен по цілій Європі й великій частині Азії, почали вибиватися поміж іншими племенами й слов’яни, що первісно займали землі поміж рікою Одрою на заході, Дніпром на сході, Карпатами й Судетами на півдні й прибережною, над балтійською смугою на півночі. До самого балтійського побережжя вони не доходили, так само, як дуже довго держалися здалека від чорноморського побережжя.
Слов’яни були вдачі войовничої, сміливі й жорстокі, а при тому надзвичайно свободолюбні. Вірили в сили природи, але релігія була краще розвинута в західних, аніж східних слов’ян.
Займаючись скотарством і бджільництвом, особливо поширили слов’яни хліборобство й огородництво. Доказ на це - спільні всім слов’янам назви жита, пшениці, ячменю, вівса льону, конопель, сіна, овочів, ягід, а далі рала, серпа, коси, мотики, лопати, ратая, орання, сіяння, жатви, і т. п. З ремесел знали ткацтво й кушнірство та домашнє майстерство, при якому послугувалися сокирою, долотом і кліщами. Жили селами й оборонялися перед ворогом у городах, що їх обводили окопами. Їх зброєю були лук, стріли, меч. Рахувати вміли до тисячі. Вміли будувати хати з вікнами й дверми, варити мед і виробляти з молока сир та масло. З окрас носили персні та гривні.
В арабських джерелах згадується про союзи слов'янських племен - об'єднання східних племен ще до створення Київської Русі. Слов'яни жили родами, племенами. Найдавніший вітчизняний літопис, згадуючи про розселення слов'ян у Східній Європі називає різні племена: словени, кривичі, поляни, в'ятичі, радимичі, древляни, сіверяни та ін.
Прабатьківщина слов’ян
Слов'яни - одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Точно час виокремлення її з індоєвропейської спільноти ще не встановлено.
Як відомо, існує кілька концепцій про прабатьківщину слов'ян. Так, згідно з дунайською концепцією, яка походить з найдавнішого літопису - "Повісті временних літ" літописця Нестора, слов'яни довгий час жили на берегах Дунаю, звідки й почали розселятися.
За другою концепцією - вісло-одерською - прабатьківщиною слов'ян була територія сучасної Польщі.
Згідно з третьою концепцією, яку підтримує переважна більшість дослідників, давні слов'яни розселялися між Дніпром і Віслою.
Ґрунтуючись на археологічних даних, багато вчених роблять висновок, що слов'яни (протослов'яни), принаймні від часу виокремлення їх у II тисячолітті до н. е. з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя (коли їх існування було зафіксовано писемними джерелами й підтверджено археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій, найімовірніше, фіксує той чи інший етап розселення слов'ян на початку їхньої історії.
Розселення слов’ян
Писемні джерела І тисячоліття до н. е. фіксують розселення слов'ян на межі лісової і лісостепової зон у межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують і нові археологічні матеріали (які до того ж свідчать про спадкоємність матеріальних пам'яток у цьому регіоні), і лінгвістичні дані.
Згідно з археологічними дослідженнями, починаючи із середини І тисячоліття до н. е. слов'яни поділялися на східних і західних. Тоді ж формувалась і південна група слов'ян. У першій половині І тисячоліття до н. е. у південних районах Східної Європи крім слов'ян жили також пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які у IV-V ст. відійшли на південь і південний захід або ж були асимільовані слов'янським населенням.
Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський, Менандр Потиктор, Маврикій Стратег знали слов'ян під назвою венедів, антів та склавінів і характеризували їх як численний народ, який брав активну участь в історичних подіях Південної і Південно-Східної Європи.
Я извиняюсь если ответы не правильные
Во 2-й половине XYI в. происходит новый политический подъем Казахского ханства, спад междоусобиц, развитие скотоводческого и земледельческого хозяйства, торговых отношений, расширяются контакты с Россией и другими сопредельными странами.
При Тауке-хане был составлен свод норм обычного права - "Жеты Жаргы", где определены основные принципы общественного правопорядка и государственного устройства.
Однако политическая разобщенность, стремление к усилению самостоятельности жузов со стороны отдельных ханов и султанов, отсутствие внутреннего рынка - все это ослабляло ханство, делало его беззащитным перед внешними врагами. С нач. XYIII в. участились набеги джунгар на казахские земли. Поэтому хан Тауке предпринимает попытку объединения трех жузов. Казахское ханство, раздираемое междоусобицей и противоречиями, ослабленное в изнурительной войне с агрессором, ведет отчаянную борьбу за свою независимость.
Главные события войны с джунгарами происходят в 1723-1727 гг. , вошедшие в историю как "Годы великого бедствия" ("Актабан шобырынды"). Решаюшую роль в отражении агрессии джунгар сыграли всеказахские сходы (съезды) , где решением биев (наставниками) трех жузов Толе-би, Казыбек-би, Айтеке-би предпринимаются меры по созданию народного ополчения, единого фронта обороны и отражения нападения джунгар. Решающую роль в народном ополчении (1727 у р. Буланты; 1729 - Анракайская битва) казахов против джунгарской агрессии сыграли всеказахские съезды, деятельность народных батыров Кабанбая, Богенбая, Наурызбая, Карасая, полководческий талант Абылая и других. В трудной экономической и политической ситуации встал вопрос о вхождении в состав России, которое продолжалось около 150 лет. Хан Младшего жуза Абулхаир, вследствие ослабления казахского ханства в ходе изнурительной войны, был вынужден принять условия присоединения Младшего жуза в состав России. Попытки "противной стороны" во главе с султаном Бараком противодействовать переговорам и исключить оформление акта о присоединении Младшего жуза к России потерпели неудачу и 10 октября 1731 г. часть собрания казахских старшин высказалась за его принятие.
Присоединение Казахстана к России включает вхождение, мирную и военную колонизацию, открытое завоевание. В 1732 г. в состав России вошла формально некоторая часть Среднего жуза. Присяга группы султанов и старшин Младшего и Среднего жузов (Абулмамбет, Абылай) в 1740 г. обусловила присоединение лишь части Среднего жуза. Основные регионы северо-восточного и Центрального Казахстана вошли в состав империи в 20-40 гг. XIX в. вследствие поражения национально-освободительной войны К. Касымова и политических акций царизма. Взятие царскими войсками в 60-х гг. XIX в. Туркестана, Шымкента, Аулие-Аты и т. д. , сопровождавшееся применением крупных воинских сил, завершило завоевание территории Старшего жуза Россией. Присоединение Казахстана, а затем Средней Азии позволило России одержать верх в соперничестве с Британской империей. Политическое и экономическое положение Казахстана в середине и конце XYIII в. Обнаруживает: усиление внутренних противоречий в Младшем жузе; расширение экономических взаимосвязей с Россией; развитие обменной торговли; обострение земельного вопроса; первые шаги колонизаторской политики царизма в аграрном вопросе.