У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.
Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.
Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
Объяснение:
положение крестьян значительно уходшилось. соборным уложением 1649 г. установлена постоянная наследственная и потомственная крепостная зависимость крестьян, включая их семьи, а также прямых и боковых родственников. в силу этого были отменены урочные годы сыска беглых. сыск становился . к волостным общинам прикреплялись и черносошные крестьяне, подлежавшие сыску и возврату на прежние наделы на общих основаниях. уложение 1649 г. закрепило монопольное право владения крестьянами за всеми категориями служилых чинов по отечеству. юридическим основанием прав на крестьян, их прикрепления и сыска служили писцовые книги 20-х гг. xvii в., а для периода после уложения в дополнение к ним - переписные книги 1646—1648 гг., отдельные и отказные книги, жалованные грамоты, акты сделок на крестьян между феодалами, описи возврата крестьян в результате сыска. для придания частным актам сделок на крестьян официальной силы была обязательна их регистрация в поместном приказе. уложение завершило процесс правового сближения бобылей с крестьянами, распространив на бобылей равную меру крепостной зависимости. уложение, в целях сохранения поместной системы, ограничивало права распоряжения крестьянами, записанными в книгах за поместьями: запрещалось переводить их на вотчинные земли и давать им отпускные. права на вотчинных крестьян были полнее. таким образом, уложение, следуя за непосредственно предшествующим законодательством и дополняя его, решало поземельный и крестьянский вопросы во взаимосвязи, подчиняя вопрос о крестьянстве поземельному вопросу. по основной массе дел дееспособность крестьян была ограничена (за них «искали» и «отвечали» помещики), но в уголовных делах они оставались субъектом преступления. как субъект права крестьянин мог участвовать в судебном процессе, в качестве свидетеля, быть участником повального обыска. в гражданско-правовой сфере он мог предъявлять материальные иски в пределах 20 рублей. в факте возмещения за бесчестье и увечье, предусмотренного уложением, крестьянин наряду с другими сословиями получил признание (с позиций феодального общества) — определенный комплекс гражданских прав, присущих низшему классу-сословию этого общества. крестьянин, по уложению, обладал определенной право- и дееспособностью. у черносошных крестьян объем этих прав был больше, чем у частновладельческих. с соборным уложением 1649 года связывают новую ступень на пути окончательного закрепощения основных производителей материальных благ.