Відповідь:
Великий регіон, що називається Стародавнім Світом ться з заходу на схід від сучасного Тунісу, де знаходився Карфаген, до сучасних Китаю та Індонезії, а з півночі на південь - від Кавказьких гір й Аральського моря до Ефіопії.
Тут у старожитності існували численні держави, що відіграли виключно важливу роль у становленні й розвитку світової цивілізації. Чудові умови для сільського господарства в басейнах рік, обмін і торгівля з сусідніми племенами сприяли швидкому розвитку продуктивних сил, виникненню великих поселень, декотрі з яких виросли у міста. Взагалі, місто (як наслідок процесу урбанізації) стало принципово новим явищем в історії людства; воно стає центром управління, ремісничого виробництва, релігії і мистецтва.
Необхідність об'єднання і координації зусиль численних громад зумовила зростання ролі державної влади, створення специфічної форми такої влади - необмеженої монархії, яку часто називають «східною деспотією». Цар був не тільки носієм усієї повноти влади (законодавчої, виконавчої, судової), але й визнавався надлюдиною, ставлеником богів, їх нащадком або й навіть одним з богів.
Перші рабовласницькі цивілізації сформувались на рубежі IV-III тис. до н.е. у Єгипті і Месопотамії; вони багато в чому визначили весь подальший розвиток Близького Сходу. На протязі ІІ - першій пол. І тис. до н.е. триває розклад первіснообщинного ладу і виникнення рабовласницьких держав в інших частинах Стародавнього Світу. Міста-держави (поліси) складаються у Східному Середземномор'ї (Угаріт, Ебла, Бібл та ін.), в Малій Азії і Північній Месопотамії формуються Хеттська й Ассірійська держави, закладаються основи індійської та китайської цивілізації.
В середині - другій половині І тис. до н.е. стародавні цивілізації Близького Сходу поступово занепадають: Ассірійська імперія поступається місцем гегемона Нововавілонській державі (VII-VI ст. до н.е.), яка, у свою чергу - Перській імперії Ахеменідів (VI-IV ст. до н.е.). Із завоюванням цієї останньої Александром Македонським у 334-331 рр. до н.е. цивілізація регіону починає затухати. Натомість починається розквіт Стародавньої Індії і Китаю, що триває до середини I тис. н.е.
Народи Стародавнього Світу створили виключно багату культуру, яка зробила величезний вплив на розвиток світової культури. Саме вони розробили перші міфологічно-релігійні вчення і теологічні системи, які спонукали виникнення давньоіндійської, давньокитайської і давньогрецької філософії і монотеїстичних концепцій Старого і Нового Заповіту. Саме тут були створені ієрогліфіка і клинопис, які розвинулись у алфавітні системи писемності, запозичені греками, римлянами і багатьма іншими народами світу.
Геніальні «Епос про Гільгамеша», «Оповідь Сінухе», твори давньоєврейських мислителів і поетів («Книга Іова», «Книга Екклезіаста» та ін.), священна книга іранських народів «Авеста», індійські Веди, «Махабхарата» і «Рамаяна», китайські «Лунь юй» і «Дао де цзин», давньоєгипетські піраміди, месопотамські зіккурати, палаци Ассірії і Персії, успіхи жерців-мислителів у галузях медицини, математики, астрономії - ось лише деякі досягнення народів Стародавнього Сходу, що увійшли до скарбниці світової цивілізації.
Наступним етапом розвитку культури Стародавнього Світу стали цивілізації Греції і Риму. За усієї різноманітності, цим культурам притаманна внутрішня єдність, яка дозволяє об'єднати їх спільною назвою - антична культура (від лат. antiquus - стародавній).
Сучасна наука розглядає культуру Античності у нерозривному зв'язку з історією формування, розквіту й загибелі рабовласницького ладу у басейні Середземного моря, Причорномор'я і суміжних країн у період з ІІІ тис. до н.е. по V ст. н.е. Власне кажучи, саме рабство зробило можливим здійснення поділу праці між землеробством і ремеслом, і таким створило умови для розквіту культури Античності. Найбільш квітучу пору існування античного суспільства становить той період, коли рабовласництво набирає класичної форми, за якої трудівник розглядається як instrumentum semivocale (наділене голосом знаряддя праці). ауці?
Как кодекс права Уложение 1649 г. во многих отношениях отразило тенденции дальнейшего процесса в развитии феодального общества. В сфере экономики оно закрепило путь образования единой формы феодальной земельной собственности на основе слияния двух ее разновидностей — поместий и вотчин. В социальной сфере Уложение отразило процесс консолидации основных классов — сословий, что привело определенной стабильности феодального общества и в то же время вызвало обострение классовых противоречий и усиление классовой борьбы, на которую безусловно влияло установление государственной системы крепостного права. Недаром с XVII в. открывается эра крестьянских войн. В сфере политической кодекс 1649 г. отразил, начальный этап перехода от сословно-представительной монархии к абсолютизму. В сфере суда и права с Уложением связан определенный этап централизации судебно-административного аппарата, детальная разработка и закрепление системы суда, унификация и всеобщность права на основе принципа права-привилегии. Уложение 1649 г. — качественно новый в истории феодального права России кодекс, значительно продвинувший разработку системы феодального законодательства. В то же время Уложение является крупнейшим памятником письменности феодальной эпохи.
Уложение 1649 г. более двухсот лет не утрачивало своего значения: оно открыло в 1830 г. «Полное собрание законов Российской империи» и в большой мере было использовано при создании XV тома Свода законов и уголовного кодекса 1845 г. — Уложения о наказаниях. Использование Уложения 1649 г. во второй половине XVIII и первой половине XIX в. означало, что консервативные режимы того времени искали в Уложении опору для укрепления самодержавного строя.
В 1649 г. Соборное уложение было издано дважды церковнославянским шрифтом (кириллицей) общим-тиражом 2400 экземпляров. Третье издание 1737 г., осуществленное по тексту второго первопечатного издания, было напечатано гражданским шрифтом. В нем имеются отступления от второго издания: 1) числовая буквенная нумерации глав (например, глава КД) заменяется словесной (в данном случае; «глава двадесят четвертая»); 2) орфография текста приближена к нормам грамматики 30-х гг. XVIII В.,