Игорь в изображении автора наделен всеми возможными качествами доблестного воина, готового на любые жертвы для блага земли Русской. Перед выступлением в поход он воодушевляет дружину словами, полными мужества и беззаветной храбрости. Смерть он предпочитает плену. Во время битвы Игорь обнаруживает благородство: в разгар боя он "заворачивает" полки, чтобы поспешить на брату Всеволоду. По выражению автора, он "сокол", "солнце красное". Рассказывая о беде, постигшей князя, автор глубоко скорбит, вместе с ним скорбит и вся природа. Описывая бегство из плена, автор полон ликования, ибо, "как тяжко телу, кроме головы", так тяжко Русской земле "без Игоря". В знаменитом плаче Ярославны образ Игоря овеян нежностью, теплотой, горячим сочувствием.
Объяснение:
Джунгарское ханство (в старорусских источниках также Зюнгарское ханство; старомонг. ᠋᠋᠋ᠵᠡᠭᠦᠨ ᠭᠠᠷ ᠤᠨ ᠬᠠᠭᠠᠨᠲᠣ ᠣᠯᠣᠰ; jegün γar-un qaγan-tu ulus, калм. Зүн Һарин хаана улс; монг. Зүүнгарын хаант улс; также калм. Дөрвөн өөрд улс — «Государство Четырёх Ойратов», калм. Догшин Зүңһара Нутуг — «Грозный (Свирепый, Бешеный) Зюнгарский Нутук (государство)») — ойрат-монгольское государство, существовавшее в XVII—XVIII веках на территории, которая в настоящее время относится к Казахстану, Киргизии, Китаю, России (часть Хакасии), Монголии и занимавшее земли от Тибета и Китая на юге до юга Сибири на севере, от юга Урала и Хивинского, а также Бухарского ханств на западе до Халха-Монголии на востоке, включая в себя озеро Балхаш, Семиречье, озеро Кукунор, горы Тянь-Шань, Алтай, долину реки Или, верховья Оби, Иртыша и Енисея и пр.[4] До настоящего времени на указанной территории сохранились руины ойратских (зюнгарских, калмыцких) буддистских монастырей и крепостей (Семипалатинск, Зайсан), наскальные изображения Будды (под Алма-Атой, около Иссык-Куля) и пр.Кароче при правление Юстинина 1.
Відповідь:
Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов'яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам І–II ст. Плінію Старшому, Корнелію Тациту та грецькому географові Птолемею (II ст.). Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як окремий народ, що мешкав на схід від Вісли в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їх слов'янській частині. Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву "слов'яни". Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі. Більш докладно розповідають про слов'ян джерела VI ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії готів Йордан у книзі "Про походження та діяння готів" (інша назва цієї книги – "Готика") 551 р. Венеди, як свідчить Йордан, довго не корилися волі готських правителів. Поступилися вони, щоправда ненадовго, перед королем Германаріхом, який направив проти них велике військо. "Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів...". Назви "склавіни" та "анти" щодо слов'ян поряд із назвою "венеди" трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов'ян на різні племінні об'єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – в Подніпров'ї, склавіни – в Подунав'ї. На думку археологів, було ще одне племінне об'єднання слов'ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.
Про походження назв, що їх застосовували щодо слов'ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними (перша – балтського походження, друга – іранського); третя, склавіни, – видозмінена самоназва "слов'яни". Отож, етнонім "слов'яни" вживається в джерелах від VI ст., але, без сумніву, є давнішим
Пояснення: