м'я українського філософа і поета-байкаря Григорія Савича Сковороди (1722 - 1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів. На думку автора даної наукової роботи, його філософська система не тільки оригінальна, але і досить сучасна.
Вибір філософських поглядів Сковороди як теми контрольної роботи зроблений автором цілком свідомо. Багато положень в цих поглядах автор розділяє і загострює увагу на тих моментах, які вважає для себе дуже важливими. Тематично робота складається з трьох частин. У першій частині стисло викладаються біографічні дані і предфілософський шлях Г. С. Сковороди. У другій - власне філософська система Сковороди, а в третій - зв'язок філософської спадщини Сковороди з сучасністю.
Шлях Григорія Савича Сковороди в Філософію. Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі "старця" - бродячого філософа-наставника.
З чого ж складався цей предфілософський шлях?
Григорій Савич Сковорода народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем - спочатку в Переяславській семінарії (викладав поетику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс "християнської ґречності", концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем.
Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється - з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання.
Своєрідність історичного моменту полягала в тому, що це був час звільнення від феодального гніту і первинного накопичення капіталу, що супроводився моральним розтлінням, користолюбством, пожадливістю, розпустою, владою речей, духовною спустошеністю.
Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди (яка потім відбилася і на характері його філософського вчення) полягала в тому, що при негативному відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, він обрав таку позитивну форму боротьби зі злом, при якій центр тягаря з області критики політичних відносин в суспільстві був переміщений в сферу освіти, культури та моралі.
Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував.
У 50-60 роки XVIII віку Сковорода створює в основному літературні твори. Він написав біля 50 пісень і віршів, створив цикл байок під назвою "Байки Харківські", зробив перекази ряду античних мислителів. У своїх творах в противагу моралі, заснованої на багатстві, золоті і владі, Григорій Сковорода людину "малих бажань" і обмежені матеріальні потреби. Байки Сковороди за своїм ідейним змістом служать як би прелюдією до його філософської творчості. Вже в байках звучить один з його головних філософських принципів. Його суть складається у визнанні законними і природними тільки тих потреб і прагнень людини, які відповідають природній, а не соціальній відмінності людей. Мораль його байок часто перевищує їх безпосередній сюжет.
Ветхозаветная Пасха
Ветхозаветная Пасха, как и нынешний праздник Пе́сах (еврейская Пасха), праздновалась в память исхода евреев из Египта[прим. 2], то есть освобождения евреев от рабства. Название «Пе́сах» (ивр. פסח) означает «миновал мимо». Оно связано с рассказом о десяти египетских казнях.
Одно бедствие («казнь») сменялось другим, и, наконец, за отказ фараона отпустить израильский народ Бог «наказал Египет страшной казнью», убив всех пе́рвенцев[3][прим. 3], то есть всех первых по старшинству потомков мужского пола — и у людей, и у ското́в[14]. Казнь миновала лишь первенцев иудеев, жилища которых Бог различил по условному знаку (крови а́гнца на косяке двери) и мимо:
А Я в сию самую ночь пройду по земле Египетской и поражу всякого первенца в земле Египетской, от человека до скота, и над всеми богами Египетскими произведу суд. Я Господь. И будет у вас кровь знамением на домах, где вы находитесь, и увижу кровь и пройду мимо вас, и не будет между вами язвы губительной, когда буду поражать землю Египетскую. И да будет вам день сей памятен, и празднуйте в оный праздник Господу во все роды ваши; как установление вечное празднуйте его.
— Исх. 12:12-14
После последней казни фараон отпустил еврейский народ вместе с его стадами, а напуганные египтяне торопили евреев, чтобы те скорее ушли (Исх. 12:31-33).
Пасхальный агнец
В память об этих событиях «всему обществу Израилевых» предписывалось вечером 14-го ниса́на (первого месяца еврейского календаря) приносить в жертву а́гнца — однолетнего ягнёнка или козлёнка мужского пола, без порока, которого следовало испечь на огне и съесть полностью, не преломив костей, с опре́сноками и горькими травами в семейном кругу в течение пасхальной ночи (Исх. 12:1—10, Чис. 9:1—14). Вкушение пасхальной трапезы выступало как «свидетельство главного события всей ветхозаветной истории» — исхода евреев из Египта[15].
Пасхальный агнец иначе именовался «пасхой» («песахом»)[6][прим. 4]. Такое употребление можно найти, в частности, в рассказах евангелистов о Тайной Ве́чери (Мф. 26:17—19, Мк. 14:12—16, Лк. 22:8—15).
Пасха в Новом Завете
Пасха неоднократно упоминается в Евангелиях, но особое место занимает в них рассказ о Тайной Ве́чере, которая у Матфея, Марка и Луки описана как праздничная пасхальная трапеза (Мф. 26:17—19, Мк. 14:12—16, Лк. 22:8—15), и о последующем распятии Иисуса Христа.
Именно во время Тайной Вечери Иисус Христос произнёс слова и совершил действия, которые поменяли смысл праздника. Иисус заменил Собой место пасхальной жертвы, и в результате «ветхая Пасха становится Пасхой нового Агнца, закланного ради очищения людей единожды и навсегда», а новой пасхальной трапезой становится Евхаристия[16].
Поскольку казнь состоялась в пятницу, «то Иудеи, дабы не оставить тел на кресте в субботу … просили Пилата, чтобы перебить у них голени и снять их» (Ин. 19:31), и воины перебили голени распятым разбойникам, однако же, «придя к Иисусу, как увидели Его уже умершим, не перебили у Него голеней» (Ин. 19:32—32). Иоанн Богослов, который рассказывает об этих событиях, находит в них исполнение слов Священного Писания: «Ибо сие произошло, да сбудется Писание: кость Его да не сокрушится» (Ин. 19:36).
Новое понимание пасхальной жертвы хорошо отражают слова апостола Павла (1Кор. 5:7):
« …Пасха наша, Христос, заклан за нас. »
Прекращение ветхозаветных жертв
После разрушения в 70 году Иерусалимского храма ритуальное закла́ние пасхального агнца прекратилось[6][15], и в современном ритуале совершения Песаха о нём напоминает предписание «съесть небольшой кусочек испечённого мяса» во время ночной трапезы[15].
Раннее христианство
Воскресение. Символическое изображение. Крышка саркофага. Музей Пио-Кристиано, Ватикан
Праздник Пасхи существовал уже при апостолах и первоначально был посвящен воспоминанию смерти Иисуса Христа, поэтому сначала на всём Востоке совершался 14-го дня месяца нисана, в день приготовления евреями пасхального агнца, когда, согласно Евангелию от Иоанна и мнению древнейших отцов церкви (Иринея, Тертуллиана, Оригена), последовала крестная смерть Иисуса Христа[2]. Праздник Пасхи был главным из церковных праздников с самого начала существования Христианской церкви[17].
В некоторых ранних источниках говорится о том, что пятница была днём поста и скорби в воспоминание страданий Христа («Пастырь Ермы», III,V:1), а воскресенье — днём радости (Тертуллиан, «De corona mil.», гл. 3). Эти еженедельные празднования были более торжественными, когда они совпадали с днями годовщины смерти и воскресения Иисуса Христа[2].