Історичний портрет Богдана Хмельницького Хмельницький Богдан-Зиновій Михайлович (1595-1657 pp.)- державний і політичний діяч, керівник Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст., фундатор Української держави (Війська Запорозького), гетьман України (1648-1657 pp.), організатор українського козацького війська, родоначальник української дипломатії, меценат і покровитель Української православної церкви. Богдан Хмельницький народився в сім’ї дрібного землевласникав в Суботові поблизу Чигирина. Початкову освіту здобув в місцевій школі. Потім навчався в Львівській єзуїтській колегії. Знав багато мов, був мудрий, відважний, рішучий. В юнацькі роки вступив на військову службу. У битві під Цецорою (1620 р.) потрапив до турецького полону. Після звільнення (1622 р.) продовжив службу у реєстровому війську. У 1630-х pp. брав участь у козацьких повстаннях. Згодом обіймав посади військового писаря, чигиринського сотника. У січні 1648 р. Богдан Хмельницький підготував і очолив повстання на Запорозькій Січі (Запорізька Січ), яке поклало початок Національно-визвольній Війні українського народу. Тоді ж був обраний гетьманом України. Протягом року здобув блискучі перемоги над польським військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцами, здійснив похід під Львів і Замостя. В ході Національно-визвольної Б. Хмельницький уперше в історії політичної думки України сформулював ідею створення власної незалежної держави. В умовах ускладнення міжнародної ситуації в березні 1654 р. уклав союзницьку угоду з російським царем. Згодом, будучи невдоволеним діями Москви, спрямованими на досягнення перемир’я з Варшавою, вніс корективи до зовнішньополітичного курсу Української держави, поклавши в його основу принцип надання пріоритетів союзам з країнами, вороже налаштованими до Польщі: Швецією, Трансільванією, Бранденбургом. Упродовж усього гетьманування Богдан Хмельницький проводив гнучку соціальну політику, запобігаючи загостренню соціально-економічних конфліктів у суспільстві.
В России эпоха просвещения занимает преимущественно вторую половину XVIII века, когда правительство активно развитию наук и искусств. В этот период возникли первые российские университеты, библиотеки, театр, публичные музеи и относительно независимая пресса. Наибольший вклад в российское Просвещение принадлежит Екатерине Великой, которая, как и прочие просвещённые монархи, играла ключевую роль в поддержке искусств, наук и образования.
Место России в мире в эту эпоху активно обсуждали Денис Фонвизин, Михаил Щербатов, Андрей Болотов, Иван Болтин и Александр Радищев. В дальнейшем эти дискуссии породили раскол русского общества на западников и славянофилов.