Для розвитку демократії важливим є виконання людьми багатьох суспільних функцій, пов’язаних з їхнім статусом громадянина. Проте інститути демократії лише відкривають нам дорогу до успіху, не усуваючи ризику невдач. Демократія є певним викликом, адже втілення в суспільне життя демократичних цінностей залежить виключно від громадян. Однією з основних ознак демократії є участь громадян в управлінні країною.
Участь у керуванні країною не лише право, а й обов’язок. Воно може виявлятися в різних формах: наприклад, у висуванні своєї кандидатури на виборах, у голосуванні, поінформованості про політичне життя країни, обговоренні проблем, що хвилюють суспільство, відвідуванні зборів і мітингів, роботі в недержавних добровільних організаціях, сплаті податків і навіть у вираженні протесту. Така участь громадян в управлінні сприяє зміцненню демократичного суспільства.
Ідея громадянства бере свій початок із давньогрецького поліса, у якому людина брала участь у житті міста-держави, усвідомлювала себе вільною людиною та членом громади, мала почуття громадянського обов’язку. Осмислюючи поняття «громадянин», Аристотель зазначав, що громадянами треба вважати тих, хто бере участь у суді й народних зборах. Тобто від самого початку громадянство означає не лише міру залученості людей до справ спільноти, а й певні їхні права в межах цієї спільноти та відповідальність за стан цієї спільноти.
Нині громадянство передбачає:
1) належність особи до якоїсь держави, суспільства, нації;
2) підпорядкованість законам держави і наявність обов’язків перед державою;
3) пошанування цінностей громадянського суспільства;
4) громадянську самоідентифікацію;
Отже, з юридичного боку громадянство — це формально закріплений правовий зв’язок між громадянином і державою, вибудуваний на основі взаємних прав та обов’язків. Демократичним громадянином виступає особа, яка здатна користуватися наданими їй правами та виконувати свої обов’язки перед демократичною державою.
Объяснение:
Консулы были высшими правительственными чиновниками в Риме. Они открывали заседание сената и выступали в нём в качестве председателя. Консул председательствовал и в центуриатных комициях. Правомочия консула при необходимости позволяли ему представлять государство во внешних отношениях.
Консулу принадлежали обширные судебные правомочия: он имел право приговаривать даже к смертной казни или крупному штрафу. Консул надзирал за осуществлением культовых мероприятий и т.д. При этом консульская власть представляла собой преимущественно военную силу.
Греческие авторы, которые побывали в Риме, именовали консулов стратегами.
Права и правомочия консулов в период войны в войсках обозначаются термином IMPERIUM MILITIAE.
Он осуществлял набор римских граждан в армию. После укомплектования войска воины приносили присягу консулу. После проведения религиозных обрядов войско выходило за пределы города, а консул наделялся правомочиями полководца.
Отдельная армия консула и театр военных действий, в пределах которого реализовывалась единоличная консульская власть, именовались «провинцией».
Он обладал правомочием назначать командный состав. В данном во между Афинами и Римом имелось определенное различие. Консулы имели право объявлять войну тем народам и странам, через территорию которых проходили их армии. Однако объявленная им война не представлялась главной. Ею являлась война, которая объявлялась только сенатом, либо с его одобрения.