Эрдэни-Батур
Галдан-Бошогту
Цэван-Рабдан
Галдан-Цэрэн
Объясоколо 50 000 воиновнение:
Жангир-хан боролся с джунгарами с переменным успехом и провёл три крупных сражения с джунгарскими войсками в 1635, 1643 и 1652 годах, но в последнем сражении погиб сам. В 1681—1684 годах в ходе очередного набега на Южный Казахстан был разрушен город Сайрам. Тем не менее, казахское ханство вплоть до смерти хана Тауке в 1718 году сдерживало натиск джунгарских завоевателей. Для организации отпора казахи вступали в союзные отношения с ногайцами, киргизами, каракалпаками, искали поддержки у Русского государства[5].
Походы джунгарских войск показали пагубность родоплеменных распрей и внутрифеодальных раздоров перед лицом нараставшей из года в год агрессивной угрозы. К тому же в военном отношении Джунгарское ханство представляло собой серьёзную военную угрозу для казахских родов. В отличие от большинства азиатских народов, продолжающих использовать конных лучников как основу войска, на вооружении джунгарской армии ещё в конце XVII века появились огнестрельное оружие с фитилём и артиллерия. Для войны с казахами джунгары покупали вооружение и пушки у русских оружейников или отливали их с Иоганна Густава Рената, пленного сержанта шведской артиллерии. У джунгар была большая, организованная армия, которая доходила в самый максимум своей численности до 200 тысяч конницы.
В 1703 году джунгарский хан Цэван-Рабдан организовал массовое переселение своих поданных киргизов, угнав их из Енисея в Алатау. Киргизские переселенцы на новой земле занимались в основном военной службой и охраной границ, и участвовали в различных походах джунгар против казахов.
Передовые отряды джунгарских войск доходили до реки Сарысу в Центральном Казахстане. Джунгарские вторжения встревожили казахов и побудили известных старшин, биев, народных батыров и наиболее дальновидных чингизидов приложить усилия к объединению военно-людского потенциала трёх жузов. Первый курултай (народное собрание кочевников) состоялся летом 1710 года в районе Қаракумов. Курултай поставил создать общеказахское войско во главе с видным народным батыром — Богенбаем.
Однако в то же время джунгары терпели многократные поражения от цинского Китая, что существенно замедляло джунгарское вторжение на казахские земли[13].
Второй этап
Внешнеполитическое положение Казахского ханства в конце XVII — начале XVIII века было тяжёлым. С запада на казахов постоянно совершали набеги волжские калмыки и яицкие казаки, с севера — сибирские казаки, за Яиком — башкиры, с юга бухарцы и хивинцы, но главная военная опасность исходила с востока, со стороны Джунгарского ханства, частые военные вторжения которого в казахские земли в начале 1720-х годов приняли угрожающие масштабы.
В 1683 году джунгарская армия под командованием племянника Галдан-Бошогту-хана Цеван-Равдана дошла до Чача (Ташкента) и Сырдарьи, разбив два казахских войска. В 1690 году началась война между Джунгарским ханством и Манчжурской империей Цин.
Массовое передвижение казахов на запад вызвало большую тревогу среди кочующих между Яиком и Волгой калмыков. Новая волна пришедших на Яик казахов была настолько значительна, что под вопросом находилась сама судьба Калмыцкого ханства. Об этом свидетельствует калмыцких владетелей к царскому правительству о военной для охраны своих летних кочевий по левому берегу Волги. Так, в середине XVIII века Яик стал границей между казахами и калмыками.
Военачальник калмыков Джурун, попавший в плен во время Кандыагашского сражения, позднее стал верным соратником Есет-батыра, заменив ему сына, без вести пропавшего в плену[15].
Заключительный этап
Весь период джунгаро-казахских войн, джунгары воевали на два фронта. На западе джунгары вели захватническую оккупационную войну с казахами, а на востоке — с Маньчжурской империей Цин. Многие историки и монголоведы говоря о стойкости джунгарского войска. Отмечают факт, что у джунгаров остался менталитет ещё времен Чингисхана — «ярко выраженный коллективизм».
Казахи также воевали на нескольких фронтах: на востоке воевали с Джунгарией, с запада казахов беспокоили постоянными набегами яицкие казаки, калмыки и башкиры, а на юге не утихали территориальные споры с государствами Коканд, Бухара и Хива.
Турецька культура в XVI-XVII ст. розвивалася під впливом ісламу. Релігійні норми забороняли світську освіту (всі школи в Османській імперії існували тільки при мечетях). Коран не дозволяв митцям зображувати людей і тварин, бо намальований образ начебто міг відібрати душу. Але, попри ці та інші заборони, в Османській імперії з'явились і цікаві наукові праці та літературні твори, і чудові пам'ятки архітектури та образотворчого мистецтва.
У тогочасній турецькій культурі можна вирізнити два періоди: від другої половини XV ст. до кінця XVI ст. — піднесення, а починаючи із XVII ст., — занепад.
Піднесення турецької культури знайшло відображення насамперед у розвиткові літератури та образотворчого мистецтва. Другу половину XVI і XVII ст. вважали «золотим віком» турецької поезії. Чудовим поетом тієї доби був МоялаМахмуд, відомий під псевдонімом Абдуль Баки. Поширеним лейтмотивом тогочасної поезії стало уславлення радощів життя. Поет ІльясРевані у своїх творах вихваляв переваги легкого та безтурботного життя, побут і звичаї мешканців Стамбула, радощі кохання. У часи занепаду Османської імперії набув поширення сатиричний жанр. Представники цього напряму висміювали життя панівних верств імперії, що бездумно сприяли її занепаду. У творах поетів, які писали для султана та його наближених, більше уваги приділялося вишуканості форми, ніж змістові віршів.
У турецькій прозі часів розквіту імперії набули поширення невеликі оповіді, анекдоти, усмішки, складені письменником Лямі. У своїх збірках він вперше помістив розповіді про ходжу Насреддина. Цей сільський імам з його гострими жартами, поєднаними з добрим народним гумором, став у майбутньому відомим в усьому світі.
Наукових досягнень було набагато менше. Це пояснювалося, передусім, низьким рівнем розвитку освіти та домінуванням ісламу в усіх сферах науки і культури. В XVI ст. найбільш відомими вченими були ЄвліяЧелебі та Хаджі Халіф. Учений і мандрівник ЄвліяЧелебі написав «Книгу мандрів», в якій виклав власні враження від багатьох країн Європи, Азії та Африки. Хаджі Халіф створив працю «Дзеркало світу», в якій, спираючись на арабські та європейські джерела, описав будову Всесвіту.
Значного розквіту досягла в XVI ст. турецька архітектура. Султан Сулейман І приділяв особливу увагу зведенню у столиці своєї імперії нових мечетей, лікарень, фортець, мостів, караван-сараїв та інших будівель. Він намагався, як казали сучасники, перетворити візантійський Константинополь у Стамбул — справжнє серце Османської імперії. Розвиток турецької архітектури в той час був пов'язаний з діяльністю КоджаСимана — грецького архітектора, який перебував на службі в турецького султана. За своє напрочуд довге життя (1490-1588) він збудував 360 споруд. Найвідомішими серед них стали мечеті Шахзаде і Сулейманів у Стамбулі, мечеть Селіма в Едірне та ін.
Особлива увага приділялася зовнішньому вигляду будівель. Палаци, мечеті, лазні та інші громадські будівлі прикрашалися складним орнаментом, вирізьбленим по дереву та каменю. Заборона зображувати тварин і людей змушувала митців створювати складні орнаменти з геометричних фігур і рослин.
1123123
Объяснение: