Уже в 1860 г. ворвавшиеся в Среднюю Азию российские войска оккупировали Кокандское ханство и присоединили Семиречье (юго-восточная часть казахских территорий — Старший Жуз. С этих территорий в 1864 г. и начался кровавый поход российских войск, которыми командовали генералы Веревкин и Черняев, в глубь Средней Азии. В 1865 г., был взят Ташкент, Значительную в захвате города оказало местное богатое купечество, польстясь на обещанные льготы в торговле с Россией. На территории Бухарского и Кокандского ханств в 1867 г. было образовано Туркестанское генерал-губернаторство с центром в Ташкенте, главой которого был назначен генерал Кауфман. Созданная им колониальная система управления осуществляла полный контроль над жизнью коренного населения, которое продолжало оставаться, как и при ханской власти, в приниженном положении. Во время своего генерал-губернаторства с 1857 по 1881 г. Кауфман проводил политику жестоких репрессий против местного населения в случае неповиновения, что вызвало неоднократные восстания, самым крупным из которых было Кокандское восстание 1873 — 1776 гг.
После серии удачных военных операций российские войска разгромили слабовооруженную армию еще существующего Бухарского ханства. Предавая интересы народных масс в борьбе против агрессоров, эмир стал искать пути соглашения и подписал кабальный неравноправный договор, открывавший в Бухару свободный доступ российских товаров на льготных условиях. Бухарского эмира также вынудили отказаться от притязаний на занятые российской армией бывшие его владения.
Одновременно с этим Россия вела с Великобританией переговоры о разграничении «сфер влияния» в регионе, в результате чего между двумя империалистическими хищниками было достигнуто соглашение, по которому российское правительство оставило за собой «особые интересы» в Хиве, а Великобритании предоставило влияние в афганских княжествах.
Заручившись невмешательством в конфликт британцев, в 1873 г. российская армия предприняла новое широкое наступление на Хиву. Войска хивинского ханства, вооруженные средневековым оружием, не смогли активно сопротивляться современному оружию и вскоре капитулировали. Хивинский хан в том же году подписал договор о вассальной зависимости Хивы от России, а вскоре вообще лишился права вести самостоятельную внешнюю политику — хивинские территории к востоку от Амударьи были насильно включены в Туркестанское генерал-губернаторство, а хан вынужден был согласиться на свободное плавание русских судов по этой реке и на беспошлинную торговлю российскими товарами в пределах Хивы.
Таким образом, в результате войн в 1868 — 1676 гг. в Средней Азии к России были присоединены значительные территории Кокандского ханства, а Хива и Бухара, потеряв часть своих территорий, признали над собой сюзеренитет России. Россия от захвата этих территорий,
В это же самое время российскими войсками было закончено покорение Кавказа. В 1859 г. после продолжительного героического сопротивления российским завоевателям в горах Дагестана генералу Барятинскому сдался вождь кавказских горцев Шамиль, после чего сопротивление кавказцев было сломлено, и в 1864 г. самая продолжительная в российской истории Кавказская война была завершена.
Многонациональное государство Российская империя к последней четверти XIX в. простиралось от Вислы и Балтийского моря до берегов Тихого океана и от берегов Северного Ледовитого океана до границ с Ираном (Персией) и Афганскими княжествами.
1.Василь–Костянтин Острозький. З його ініціативи було створено у 1576 р. (1578 р.) Острозьку академію. Викладалися в ній «сім вільних наук» – граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. То була перша в Україні «слов’яно-греко-латинська» школа.
2. Павло Чубинський. Співпрацював у журналі «Основа» та Київській громаді. 1863 р. опублікував вірш «Ще не вмерла Україна» (мотив твору взятий з польської мазурки «Єще Польска нє зґінела» та з пісні сербських повстанців, де були слова «Серце біє і кров ліє за нашу свободу»), який згодом стане гімном. У 1873 р. – управитель справами Південно-Західного відділу географічного Російського товариства, після закриття якого (Емський указ 1876 р.) Чубинського заарештовано і вислано з України.
3. Агатангел Кримський. Один із найвизначніших світових дослідників Сходу, письменник. Збірка його поезій «Пальмове гілля» містить оригінальні вірші дослідника та переклади арабських поезій українською мовою (знав близько 60 мов). Із 1918 року Агатангел Кримський працював секретарем Всеукраїнської Академії Наук. Залишив по собі унікальні мовознавчі дослідження: «Українська граматика», «Нариси з історії української мови». У 1941 році постановою Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) Кримського оголосили «ворогом народу». В ув’язненні вчений помер.
4. Володимир Антонович. Представник руху «хлопоманів» (на сторінках журналу «Основа» (1861–1862 рр.) опублікував статтю під заголовком «Моя сповідь», у якій закликав поляків, повернутися до українського народу, якого колись зреклися їхні предки). голова Історичного товариства Нестора Літописця (1881 р.). Автор історичних праць. Один з ініціаторів угоди галицьких народовців з польсько-австрійськими політичними колами, що дістала назву «нова ера» (1892 р.).
5. Олесь Гончар. Український прозаїк, найвідоміші твори «Прапороносці», «Тронка», «Людина і зброя». У 1968 р. виходить його роман «Собор», за цю книгу письменник був підданий критиці, а твір вилучений з літературного процесу на два десятиліття. Після розпаду Радянського Союзу став активістом у створенні Товариства української мови і Народного Руху України.
6. Олександр Довженко. Із 1926 р. режисер-постановник на кіностудіях Одеси, Києва, Москви. Серйозний успіх мав його фільм «Звенигора» (1929 р.). Окремі його роботи були прийняті з успіхом у європейських країнах. Автор кіноповісті «Україна в огні», за яку був підданий критиці. У роки «відлиги» написав статтю «Мистецтво живопису і сучасність», у якій закликав «розширити творчі межі соціалістичного реалізму».