Межиріччя, або по-грецьки Месопотамія, - регіон, "остовом" якого є рівнина між руслами Тигру і Євфрату, двох річок, що впадають в Аравійське море Індійського океану. Предки сучасних людей заселили Месопотамію приблизно тоді ж, коли і долину Нілу, після чого, як і в доісторичному Єгипті, стали освоювати котрі технології, провідні до перетворення первісного стада в організовані спільноти, де стали розвиватися зачатки економічного життя.
Порівняльні зіставлення Єгипту і Межиріччя допустимі, оскільки точки відліку історії цих цивілізацій щодо близькі один одному. При цьому, незважаючи на відносну географічну близькість обох регіонів, упродовж перших двох тисяч років поки не знайдено свідоцтв прямих, інформаційно значущих контактів (якщо не вважати можливих військових зіткнень на периферії стратегічної досяжності починаючи з останньої третини третій тис. До н.е .). Це дозволяє розділити загальне і особливе у генезисі обох цивілізацій, і в тому числі в їх економічному розвитку.
При відомих відмінностях у природно-географічних характеристиках Єгипту і Межиріччя, ці регіони мають і чимало спільних рис. Наносні відкладення двох річок забезпечили підвищену родючість земель. Схожі і технології, що дозволяють отримати максимальну вигоду з цього чинника: необхідність у іригації, проведення якої передбачає мобілізацію мас людей.
Межиріччя також було багате глиною, але на відміну від Єгипту не мало великою кількістю каменю, придатного для будівництва. Основним матеріалом для споруд Стародавньої Месопотамії була цеглина з висушеної на сонці або обпаленої глини. Через недовговічності будівель з цього матеріалу багато будівельних досягнення цієї цивілізації до нас не дійшли.
Ще одна різниця гається в етнічній основі. Починаючи з архаїчного періоду стародавнього Єгипту і аж до Нового царства можна говорити про єгиптян як про одну й ту ж нації, що говорить на одній мові, неминучі діалектичні відмінності якого нівелюються єдністю писемності. Зі свого боку, історія Межиріччя - це історія різних народів, які витісняють або поглинаючих один одного. Багато хто з них створювали стійкі держави, але лише Вавилонії вдалося об'єднати їх на час в "імперію".
Решение «восточного вопроса» на полях сражений в XIX в. связано в первую очередь с Русско-турецкой войной 1877–1878 гг. Не добившись от Османской империи уступок дипломатическими средствами российские войска начали боевые действия с целью защиты славянских народов Балкан. В битвах за Шипкинский перевал, Плевну, Софию отличились военачальники И.В. Гурко, М.Д. Скобелев, Ф.Ф. Радецкий. В январе 1878 г. русская армия достигла предместья Константинополя Сан-Стефано, где был подписан мирный договор. Согласно договору Турция признавала независимость Сербии, Черногории и Румынии, обязалась создать автономную Великую Болгарию, передавала России часть своих территорий. Однако положения Сан-Стефанского договора были урезаны за столом переговоров в Берлине, где ведущие европейские страны воспользовались военными успехами России в своих интересах. Австро-Венгрия оккупировала Боснию и Герцеговину, Англия – остров Кипр, а выплаты турецких контрибуций были существенно снижены. Кроме того, на Берлинском конгрессе 1878 г. была ограничена автономия Болгарии, а Македония и Фракия были оставлены под властью Османской империи.
Позиция России в решении «восточного вопроса» была исключительно важна для народов Балкан Именно ее усилиями как за столом переговоров, так и на полях сражений ряд стран (Сербия, Черногория Болгария, Греция, Румыния) обрели независимость. Русско-турецкие войны XIX в. оказали сильное влияние на формирование идеи религиозно-национальной самобытности России.