Відповідь:
Формальне об'єднання Німеччини в політично та адміністративно єдину національну державу офіційно відбулося 18 січня 1871 р. в Дзеркальній залі Версальського палацу у Франції. Князі німецьких держав зібралися, аби проголосити Вільгельма Прусського імператором Німецької імперії після капітуляції Франції у франко-пруській війні. Неофіційно, перехід більшості німецькомовних народів до федеративної держави тривав протягом майже століття. Об'єднання виявило низку разючих релігійних, мовних, соціальних та культурних відмінностей серед жителів нової нації, тому акт 1871 р. можна уявити як лише один епізод в послідовності більшого процесу об'єднання.
Популярні німецькі революції 1848-1849 рр. мали на меті національну єдність та ухвалення єдиної конституції. Революціонери тиснули на уряди, особливо в Рейнській області, щоб скликати парламентську асамблею для написання проєкту конституції. Зрештою, багато лівих революціонерів сподівались, що ця конституція гарантуватиме універсальне виборче право для чоловіків, постійний національний парламент й об'єднану Німеччину, можливо, під головуванням прусського короля, який був найлогічнішим кандидатом: Пруссія була найбільшою державою за розміром та найпотужнішою. Зазвичай, революціонери справа від центру пропонували якось розширити виборче право у своїх державах і, можливо, якусь форму слабкого союзу. Їх тиск призвів до різних виборів, заснованих на різних вимогах до виборців, наприклад, прусська система трьох класів, яка надавала більше представницького впливу багатшим землевласникам
Необхідність як заліза, так і крові невдовзі стала очевидною. 1862 року, коли Бісмарк виступив із промовою, ідея німецької національної держави в дусі мирного пангерманізму посунулась від ліберального і демократичного характеру в 1848 році для наближення з реальною політикою Бісмарка. Будучи прагматиком, Бісмарк зрозумів можливості, перешкоди та переваги об'єднаної держави, а також важливість зв'язку цієї держави з династією Гогенцоллернів, що для деяких істориків, є одним з основних внесків Бісмарка у створення імперії в 1871 році
Пояснення:
Найменш поширеною кризою дослідник вважає кризу типу С. При ній поряд з падінням інтенсивності виконання релігійних обов`язків простежується послаблення емоційного зв`язку з Богом. Виникає відчуття покинутості. Фактори, які її спричинюють: драматичні ситуації, надмірне занурення у світські проблеми та оточення, занедбання релігійних обов`язків. Як і в попередніх двох кризах, знання причин цієї проблеми сприяє успішному її подоланню. Молитва, ретельність при виконанні релігійних обов`язків, спілкування з людьми, які подають хороший приклад, до вийти з кризи цього типу.
Криза типу D ніби підсумовує усі попередні – вона поєднує в собі їхні найяскравіші ознаки (догматичні сумніви, занедбання обов`язків, зменшення емоційного зв`язку з Богом, негативне ставлення до Церкви й духовенства). Цю кризу можуть спричинити надмірне захоплення світським життям, зміна середовища. Вона виникає і зникає повільно, характеризується сильною інтенсивністю, однак, переживши її, людина може виробити в собі крайні релігійні принципи.
Загалом виділяють два шляхи виходу з різного роду криз: позитивний і негативний. Тому криза, зокрема і релігійна, не є вироком, а радше випробуванням на міцність і можливістю розвитку.
Не слід однак легковажити і загрозою, яку несе релігійна криза. Втікаючи від цієї проблеми, намагаючись забути про її прояви, жити так, ніби нічого не відбувається, витіснивши її на задвірки підсвідомості, ми ризикуємо все більше й більше занедбувати своє духовне життя аж до крайнощів атеїзму чи апостазії, коли навіть думка про релігію стане нам нестерпною.