да закономірно
Объяснение:
Название восходит к скифскому слову saka — ‘олень’[15] (ср. осет. sag 'олень'). И древними авторами, и современными исследователями саки, наряду с массагетами, считаются восточными ветвями скифских народов[16]. Первоначально саки, видимо, тождественны авестийским турам; в пехлевийских источниках под турами понимаются уже тюркские племена. В ахеменидских надписях «саками» называются все скифы[17]. Саки считаются потомками носителей древностей срубной и алакульского варианта андроновской культур[18]. Именно на основе андроновского антропологического типа формируется сакское население Средней Азии. Таким образом, антропологические данные подтверждают заключение о преемственности культуры ираноязычных саков и савроматов с андроновской, полученное ретроспективным методом[19].
Витоки бароко йдуть з архітектури Розвиненого Відродження Риму, бо перший дійсно великий і величний архітектурний ансамбль створив у Ватикані Донато Браманте (1444—1514). Це двір Бельведер завдовжки 300 метрів, що був побудований в єдиному стилі при збереженні різних функцій будівель (бельведер з античними скульптурами, регулярний сад, Ватиканська бібліотека і театр просто неба). Але всі форми архітектури досить спокійні, врівноважені і це значить, що це ще не бароко.
Ідею Браманте по створенню ансамблю з декількох будівель підхопив Джакомо да Віньола (1507—1573). Він не мав потужних можливостей Браманте в використанні багатьох будматеріалів і площ. Тому його ансамбль вілли Джуліа для римського папи Юлія ІІІ (понтифік у 1550—1555 роках) невеликих розмірів. Але віллі притаманні вже всі риси бароко: єдиний ансамбль з павільйонами, садом, фонтаном, німфеєм, сходами різних типів, що пов'язують тераси різного рівня. Вілла сильно відокремлена від навколишнього середовища, замкнена на собі, як більшість будівель Відродження, а її архітектура теж врівноважена, як і більшість споруд тієї доби.
Напруженість, велетенські розміри, нервовість й емоційна насиченість — це все додав до ознак бароко Мікеланджело. Саме в творах Віньоли та творах періоду пізнього Мікеланджело дослідники вбачають витоки архітектури бароко.
у церквах — широкі нави, іноді овальної форми.
часткова або свідома неповнота архітектурних елементів.
ефектне використання світла, або сильних контрастів світла і тіні (наприклад, церква Вельтенбурга в Німеччині) або рівномірне освітлення за до кількох вікон (наприклад, абатство святого Мартіна поблизу Штутгарту).
розкішне використання кольорів і орнаментів з дерева (часто позолочених), гіпсу або штукатурки, штучного мармуру.
великомасштабні стелі, що вкриті фресками.
зовнішній фасад часто характеризується ефектним центральним виступом.
інтер'єр являє собою місце для живопису, скульптури.
ілюзорні ефекти, такі як: оптичні ілюзії, поява тривимірних об'єктів, а також змішання живопису та архітектури.
грушоподібні куполи в баварському, чеському, польському та українському бароко.
Объяснение:
Объяснение:
Наприкінці XIX ст. змінилося розташування сил в Європі та в усьому світі. Головною причиною цього було посилення нерівномірності економічного розвитку індустріальних країн, що вело до загострення суперечностей між ними. Розвиток міжнародних відносин відзначався двома тенденціями: 1) зростання співпраці держав з метою ефективного використання світових ресурсів; 2) подальша відокремленість кожної держави з метою задоволення лише власних потреб. Індустріально розвинені держави мали перевагу не тільки у використанні своїх ресурсів, а й у пограбуванні відсталих народів Азії, Африки, Латинської Америки, над якими вони встановили економічний і політичний контроль. Значний вплив на характер міжнародних відносин мало посилення революційних і національно-визвольних рухів, намагання правлячих кіл подолати внутрішньополітичні кризи у своїх державах шляхом підготовки до війни.
Після 1871 р. в Європі існував так званий «озброєний мир», під прикриттям якого відбувалася підготовка до війни. Напруженість зростала в умовах швидкого технічного прогресу, який вів до постійної гонки озброєнь. Дипломатичні зусилля європейських урядів були спрямовані на пошук союзників у майбутній війні. На межі ХІХ-ХХ ст. найгостріші протиріччя існували між Великобританією та Німеччиною. При колоніальному розподілі світу Німеччині дісталося значно менше колоній, ніж іншим державам. Випередивши Великобританію за обсягом промислового виробництва, Німеччина стала на шлях докорінного переділу світу на свою користь. Суттєвими залишалися і франко-німецькі суперечності.
Франція не могла примиритися з поразкою, а в Берліні, побоюючись реваншу, прагнули до остаточного розгрому Франції. У такій ситуації сторони почали інтенсивно шукати союзників.
Німеччина прагнула до ізоляції Франції. У 1873 р. було створено «Союз трьох імператорів» — Німеччини, Австро-Угорщини і Росії. Однак під час російсько-турецької війни 1877-1877 pp. цей союз тріщав по всіх швах, оскільки Німеччина й Австро-Угорщина стали на бік противників Росії. Одночасно зміцнів союз Німеччини й Австро-Угорщини, спрямований проти Росії. 7 жовтня 1879 р. була укладена таємна угода між обома державами, за якою вони зобов´язалися надати одна одній до в разі нападу з боку Росії.
Після цього канцлер Німеччини О. Бісмарк спрямував свої зусилля, аби втягнути у союз Італію. Посваривши Італію з Францією з приводу захоплення Тунісу, німецька дипломатія досягла поставленої мети. 20 травня 1882 р. між Німеччиною й Австро-Угорщиною та Італією був укладений так званий Троїстий союз. Німеччина й Австро-Угорщина обіцяли Італії до в разі війни із Францією. Надання військової до передбачалося в будь-якому випадку, навіть якщо хтось із учасників був змушений воювати проти двох чи більше противників.
У результаті укладання Троїстого союзу в центрі Європи виникло військове угруповання держав на чолі з Німеччиною.
Одночасно відбувалося зближення позицій Франції і Росії. У липні 1891 р. пройшла демонстрація російсько-французької спільності — візит французького флоту до Кронштадту. Того ж року був укладений пакт про взаємні консультації у випадку загрози війни. У 1893 р. російська ескадра прибула до французького порту Тулон із відповіддю, і 27 грудня 1893 р. була підписана франко-російська військова конвенція, де передбачалася взаємодо обох держав у разі нападу з боку учасників Троїстого союзу.
Таким чином у Європі утворилися дві ворогуючі між собою коаліції. Хоча між союзниками по коаліції теж часто виникали суперечності, перед лицем загрози з боку ворожого табору вони відходили на другий план. Англія спочатку проводила політику маневрування між коаліціями, так звану «блискучу ізоляцію», але на початку XX ст. її стратегічні орієнтири змінилися. Втративши промислову перевагу над Німеччиною і дедалі глибше втягуючись у виснажливе змагання з нею по гонці озброєнь, Англія потребувала союзників.
На початку XX ст. відбувається англо-французьке зближення, причинами якого стали англо-німецький та франко-німецький антагонізми. Англо-французька таємна угода була укладена в Лондоні 8 квітня 1904 р. Основний її зміст полягав у визнанні за Англією прав на Єгипет, за Францією — на Марокко.
У 1907 р. обидві сторони досягли компромісу з колоніальних проблем і уклали в серпні в Петербурзі договір про розмежування інтересів. Іран поділявся на російську та англійську сфери впливу, між якими проходила нейтральна зона. Афганістан визначався в зоні інтересів Англії. Цим договором і завершувалося формування Антанти. Трьохстороннього пакту між її учасниками не було укладено, він з´явився тільки на початку Першої світової війни.
Результатом оформлення двох ворогуючих коаліцій було посилення гонки озброєнь і спроби учасників обох союзів розколоти табори противника.