Державний устрій Риму в період республіки був досить простий і деякий час відповідав умовами поліса, яким Рим був до часу виникнення держави. Протягом наступних п'яти століть існування республіки розміри держави значно збільшилися, що майже не відобразилося на структурі вищих органів держави, які, як і раніше, знаходилися в Римі і здійснювали централізоване управління величезними територіями. Природно, що таке становище знижувало ефективність управління.
На відміну від рабовласницької демократії в Афінах, Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.
В Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів — центуріатні, трибутні, куріатні.
Головну роль відігравали центуріатні збори, які забезпечували завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень перевагу в них аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їхня структура із середини III ст. до н. е. з розширенням меж держави і збільшенням кількості вільних змінилася не на користь цих кіл. Кожен з п'яти розрядів заможних громадян почав виставляти рівну кількість центурій — 70, а загальна кількість центурій була доведена до 373. Однак перевага аристократії і багатства все ж залишилась, оскільки в центуріях вищих розрядів було значно менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарії, кількість яких значно зросла, як і раніше, становили лише одну центурію.
До компетенції центуріатних зборів належало прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки до смертної кари.
Другим видом народних зборів були трибутні збори, які залежно від складу жителів триб, які брали участь в них, поділялися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н. е. вони отримали право приймати закони, що сприяло зростанню їх значення у політичному житті Риму.
Борис и Глеб (убиты в 1015 году) — русские князья, сыновья киевского великого князя Владимира Святославича. В междоусобной борьбе, вспыхнувшей в 1015 году после смерти их отца, были убиты своим старшим братом Святополком Окаянным. Борис и Глеб стали первыми русскими святыми, их канонизировали в лике мучеников-страстотерпцев, сделав их заступниками Русской земли и небесными русских князей. Истории Бориса и Глеба посвящены одни из первых памятников древнерусской литературы: «Сказание» Иакова Черноризца и «Чтение» Нестора Летописца. В честь братьев было построено множество храмов и монастырей. Святые братья обычно представлены на иконах вдвоём, в полный рост. Их изображают в княжеских одеждах: круглых шапках, отороченных мехом, и плащах, в руки помещают мученический крест или крест с мечом, указывающий на их происхождение и воинскую славу. О внешности Глеба таких сведений нет, и его, как младшего брата, изображают юным, безбородым, с длинными волосами, спадающими на плечи. На иконах XV—XVI веков традиционным становится изображение святых во фронтальных одинаковых позах, на некоторых иконах фигурам предают излишнюю удлинённость, чтобы подчеркнуть внешнюю хрупкость. Также братьев изображают в небольшом развороте друг к другу, изображая их беседу. В 1102 году раки с мощами святых братьев по указанию Владимира Мономаха покрыли серебряными позолоченными пластинами. После перенесения мощей в новую церковь он повелел украсить их рельефными изображениями святых: «Исковав бо сребрьныя дъскы и святыя по ним издражав и позолотив» — эти изображения стали основой для редких одиночных изображений Бориса и Глеба Житийные иконы Бориса и Глеба известны со второй половины XIV века: в их клеймах иконописцы подчёркивают смирение и кротость братьев, их христианскую любовь к ближним, готовность к мученичеству, а также помещают изображения чудес, приписываемых им. В после монгольский период в иконографии Бориса и Глеба появляется позднеантичная и византийская традиции изображения святых на конях, возникшая под влиянием образов святых Сергия и Вакха, Георгия Победоносца, Димитрия Солунского и других. В этом проявляется заступническая и воинская функция культа этих святых. Известны иконы, отражающие представление о Борисе и Глебе как о защитниках и покровителях городов (например, икона начала XVIII века, написанная в память о от пожара города Каргополя, приписываемому заступничеству братьев) . Для них характерно изображение святых в молении к облачному образу Иисуса Христа в небе) . На одной их таких икон второй половины XVIII века одежда братьев прорисована киноварью, символизирующей как пролитую ими кровь, так и багряницу Христову.
Режиссёр погружается нас в 1943 год с нескольких приемов
1) Мы неоднократно слышим песню Славянка, что говорит нам о нацизм, царившем в то время среди социалистической войск
2) нам показывают ужасы войны
3) Название говорит нам о том, что это происходило давно
4) нам сообщают время, в которое происходят события фильма