Не боги знаходили і добували глину, тим більше не вони ліпили і випалювали горщики. Загальні гончарні форми брали початок ще з часів Київської Русі і навіть раніше. Проте кожний тип гончарних виробів мав свої особливості, зумовлені і місцевими традиціями, і сортом глини, і майстерністю гончара. Тільки спеціалісти могли розібратися у сортах глини. Скажімо, полтавські гончарі розрізняли «піскувату» — піщанисту вогнетривку глину, «сипець» — сильно піщанисту глину, «жорстку» — велико-зернисту глину, «наглинок» — жовтувато-зелену глейку глину. Гончарі використовували глину в ч истому вигляді, а також у різноманітних сумішах. Її привозили з «глинища» і зберігали на подвір’ї. Чим довше вона там лежала, тим краще. За необхідності її заносили у майстерню і заливали водою. Замішану, як тісто, глину били веслами, колотили дерев’яними молотками — «довбиями», «стругали спеціальними «стругами», зробленими з уламків коліс, або різали дротом. Після цього глину розкачували у різної довжини ковбаски. Від них гончар відщипував шматочки і обробляв спочатку на ручному, а пізніше на важкому ножному гончарному крузі. Після обробки вироби сушили на подвір’ї або в домашній печі. Остання операція — випалення. Його здійснювали у гончарній печі. Вироби у піч ставили рядами, між якими були переділки. Необхідно було стежити за температурою. Випалення часто тривало близько доби і поділялося на три етапи: випалення на слабкому, середньому та сильному вогні. Вистигали вироби під нічним склепінням. Чимало виробів покривалися поливою, яку одержували з піску та окису свинцю. А для розпису використовували фарбу, яку наливали у коров’ячий ріжок, у вузький кінець якого було вставлено перо.
Сколько войною задето Седых и детских голов? ! Мы о войне этой знаем Лишь по рассказам отцов. Мне дед рассказывал: Оно протекало в весьма сложных условиях. Остро ощущалась нехватка рабочей силы, не доставало строительных материалов и оборудования. Все тяготы по разбору разрушенных зданий, цехов, фабрик и заводов, по возделыванию полей легли на плечи женщин, подростков, стариков, ведь мужчины еще сражались за полное освобождение Родины. Отработав смену, или после уроков женщины отправлялись разбирать завалы от взорвавшихся снарядов. Вручную разбирали кирпичи, уцелевшие складывали отдельно. Трудились до позднего вечера и вместо выходных дней; в любое время года: в жару и голод; главное, чтобы быстрее восстановить мирную жизнь. В колхозах не хватало техники и мужской силы, чаще всего в плуги впрягали или уцелевших лошадей или быков, но иногда даже сами женщины впрягались, чтобы вспахать поле. Подростки выносили с полей осколки от разорвавшихся снарядов и искореженных металлов. В ручную сеяли и убирали урожай. Многие жители освобожденных районов жили в бараках, землянках, полуразрушенных домах. До 1947 года в городах еще существовала карточная система распределения продуктов и многих предметов ширпотреба. Советский народ стойко переносил все тяжести после военной разрухи. Не было такой семьи, которая бы не понимала истинных причин этих трудностей, которая бы не знала, какой ценой досталась победа над фашистскими варварами. К 1950 году разрушенное войной хозяйство было не только восстановлено, но и построены новые фабрики, заводы, электростанции, комбинаты. Советский народ ярко продемонстрировал всему миру поистине неисчерпаемые возможности социального строя и свою созидательную силу.
