На территории Восточного Дешт-и Кыпчака в середине XIII — первой трети XV в. существовало государство Ак-Орда (Белая Орда). По Рашид ад-Дину (XIV в.), восточную часть улуса Джучи (левое крыло) получил один из старших сыновей Джучи Орда (Орда-Еджен, Орда-Ичен) вместе со своими тремя братьями еще при отце. По Абулгази (XVII в.), эти земли выделены Орде его младшим братом Бату-ханом в середине XIII в. Преемники Орды были фактически самостоятельными правителями, по словам Рашид ад-Дина, «независимыми государями своего улуса», лишь номинально признававшими себя вассалами потомков Бату-хана. Территория Ак-Орды ко времени ее наибольшего подъема во второй половине XIVв. сформировалась постепенно, по мере ослабления зависимости от Золотой Орды. В улус Орда-Еджена первоначально входили земли северо-восточной части Семиречья, Прииртышье, степи до Улутау и Кентау. В междуречье Яика, Иргиза, Тобола и Сарысу, в приаральских степях и низовьях Сырдарьи находился улус еще одного сына Джучи, Шайбана. Ставка Орды в середине XIII в., по свидетельству Плано Карпини, была на Иртыше и в районе озера Алаколь. В XIV в. власть правителей из рода Орда-Еджена распространилась и на улус Шайбана, т. е. фактически на всю территорию современного Казахстана, за исключением территории Семиречья, входившей в государство Чагатаидов, затем в Могулистан. Политический центр Ак-Орды переместился на юг Казахстана, столицей стал город Сыгнак. В связи с этими событиями, очевидно, связано изменение названия государства: ряд современных исследователей называют это государственное образование на территории Казахстана Кок-Ордой (Синей Ордой). Видимо, первоначально владения Орда Ичена назывались Кок-Ордой, а Шайбана — Ак-Ордой (возможно, Ак-Ордой назывались и все владения Бату-хана, включая и улус Шайбана). После вхождения улуса Шайбана в состав владений потомков Орды название «Ак-Орда» перешло на все государство. В исторических источниках оно известно с XV в. (Му’ ин ад-Дин Натанзи и другие авторы). С конца XIV в. земли Ак-Орды назывались также Узбекским улусом. Ак-Орда возникла и оформилась как самостоятельное государство в послемонгольский период в условиях постепенного хозяйственного возрождения, усиления позиций местной тюркской и тюркизи-рованной знати. Она была населена тюркоязычными племенами, издавна обитавшими в степях Казахстана, а также переместившимися сюда во время нашествия Чингисхана из восточных районов. Среди последних были как тюркские роды и племена, так и тюркизированные монгольские племена. Здесь обитали кыпчаки, найманы, уйсуны (ушуны), аргыны, карлуки, кереиты (киреи), канглы, конграты, мангыты и многие др. В Ак-Орде вполне определились формы условного землевладения и собственности в оседлых районах. В кочевых районах право крупной знати распоряжаться пастбищами при частной собственности на скот и сосредоточение в руках степной знати огромных стад превращало их в фактических собственников и пастбищных угодий, формально считавшихся в общинном владении. В источниках встречаются сведения о наличии в Ак-Орде таких форм землевладения знати, как инджу,мильк, сойургал, были известны тарханные Зафиксированы источниками некоторые формы эксплуатации рядовых кочевников и земледельцев: трудовое население Ак-Орды платило в пользу ханов и знати налоги купчур, зякет, тагар, было обременено разного рода повинностями. Войны и усобицы осложняли положение народных масс. Во главе государства стоял хан из рода Орда-Еджена, которому подчинялись удельные владетели из Джучидов (огланов) и крупной кочевой знати (беков, эмиров, бахадуров), осуществлявших в пределах своих уделов и подвластных племен административно-политическую власть. Политическая история Ак-Орды характеризуется на первом этапе длительной борьбой за освобождение территорий Восточного Дешт-и Кыпчака из-под власти Золотой Орды, позднее вмешательством акордьгнских ханов в дела Золотой Орды, а на заключительном этапе своей истории — борьбой против агрессии правителя Маверан-нахра эмира Тимура и Тимуридов. Окончательно порвать с номинальной зависимостью от Золотой Орды удалось к середине XIV в. ханам Ерзену и Мубарак-ходже (1320—1344 гг.). Значительно укрепилась Ак-Орда при хане Урусе, правившем в 60—70-х гг. XIV в. На него пала основная тяжесть борьбы и защиты Ак-Орды от агрессии Тимура.
З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.
Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.
Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.
Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд;
25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українськиї земель.
Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.
І етап — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.
II етап — «ослов'янення» литовських правителів. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Починаючи з правління Ягайла у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. політика зумовила швидку появу опозиції, яку очолив князь Вітовт. У1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств , внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.
IV етап— посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі.
Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.