1. Війни періоду Консульства (перший пункт)
У зовнішньополітичній діяльності Наполеона в період Консульства чільне місце посідала боротьба з другою антифранцузькою коаліцією (1798—1801 рр.), прагнення збільшити підвладні французам території і, використовуючи їхні ресурси, знищити свого головного супротивника — Велику Британію. Війна з другою коаліцією завершилася блискучою перемогою Наполеона. Стрімко й неочікувано для австрійців здолавши Альпи, 14 червня 1800 р. він ущент розгромив їх під селищем Маренго.
Наполеонівські війни — поняття, яким визначають війни, що вела Франція та її союзники в періоди Консульства (1799—1804 рр.) та Імперії Наполеона I Бонапарта (1804— 1814, 1815 рр.) проти коаліцій європейських держав.
За підписаним 1801 р. Люне-вільським миром Австрію було витіснено з Італії, і вона погодилася визнати кордони Франції за лівим берегом Рейну. За Ам’єнським миром із Великою Британією, Франція повернула свої володіння у Вест-Індії, але залишила Єгипет. У війні встановився тимчасовий перепочинок, але через рік бойові дії відновилися. У союзі з Наполеоном виступала Іспанія, за до флоту якої він збирався підкорити Велику Британію. У 1802 р. Франція захопила П’ємонт в Італії, а в 1803 р. підкорила Швейцарію.
Наполеонівські війни, які розпочалися в Європі в період Консульства, хронологічно продовжували війни Великої французької революції кінця XVIII ст., проте відрізнялися за своїм характером. Незважаючи на загарбницький характер, вони сприяли поширенню революційних ідей та руйнуванню «старого порядку». Вони велися в інтересах французької буржуазії, яка прагнула закріпити свою перевагу в континентальній Європі. Головними противниками Франції в наполеонівських війнах були Велика Британія, Австрія та Росія.
2. Війни періоду Першої імперії(другий пункт)
У серпні 1805 р. сформувалася третя антифранцузька коаліція (1805 р.). На відміну від попередніх, своєю метою вона проголосила не боротьбу з революційною Францією, а опір загарбницькій політиці Наполеона I. Останній, у свою чергу, збирався завдати головного удару Великій Британії. Із цією метою Наполеон готував велику армію вторгнення. Однак спочатку він вирішив вивести з гри слабку Австрію, і рушив туди зі своїми основними силами. 20 жовтня 1805 р. в битві біля міста Ульм на Дунаї він примусив капітулювати головну австрійську армію. Однак майже одночасно із цією перемогою французи зазнали поразки. 21 жовтня 1805 р. в найбільшій морській битві XIX ст. біля мису Трафальгар, неподалік Гібралтарської протоки, об’єднаний французько-іспанський флот був майже повністю знищений британською ескадрою адмірала Гораціо Нельсона.
У листопаді 1805 р. Наполеон переможним маршем увійшов до Відня. На до австрійцям прийшла російська армія. 2 грудня 1805 р. під Аустерліцем (територія сучасної Чехії) відбулася «битва трьох імператорів». Наполеон I вщент розгромив об’єднану армію австрійського імператора Франца II та російського імператора Олександра І. Унаслідок цього третя антифранцузька коаліція розпалася. У 1806 р. Наполеон I примусив Франца II зняти із себе титул імператора Священної Римської імперії німецької нації. Відтепер підвладні Францу II землі називалися Австрійською імперією, а він сам став імператором Францом І.
У липні 1806 р. Наполеон I створив із 16 південнонімецьких держав Рейнський союз під своєю протекцією. Це прискорило появу четвертої антифранцузької коаліції (1806—1807 рр.). Наполеон діяв швидко й рішуче. 14 жовтня 1806 р. відбулися дві вирішальні битви під Ієною та Ауерш-тедтом, у яких його війська знищили прусську армію. 27 жовтня 1806 р. Наполеон урочисто вступив до Берліна.
21 листопада 1806 р. в Берліні імператор французів підписав декрет про Континентальну блокаду, за яким залежним від нього й союзним країнам заборонялося торгувати, підтримувати поштові та інші зв’язки з Великою Британією. Порушникам заборони загрожувала конфіскація майна. Однак ця заборона більше зашкодила торгівлі французів, ніж британців.
В 1888 Вильгельм I умер. Императорский трон унаследовал его сын, Фридрих III, монарх с либеральными, как считалось, взглядами. Но он правил всего 99 дней. После его смерти императором стал его сын Вильгельм II, правивший до 1918. Через два года Вильгельм II отправил Бисмарка в отставку. Оба государственных деятеля отличались сильным и упрямым характером, что исключало возможность их сотрудничества.
Вильгельм II не поддержал возобновления закона о социалистах, на чем настаивал канцлер, а Бисмарк противился желанию императора поставить кабинет министров в его непосредственное подчинение. Старый канцлер даже предлагал молодому императору отменить всеобщее избирательное право, распустить рейхстаг и заложить основы для создания авторитарной монархии. Поддержанный некоторыми политическими противниками Бисмарка, Вильгельм решил в интересах государства избавиться от столь опасного человека на посту канцлера.
После отставки Бисмарка амбициозный император, полный энергии и страстного желания завоевать для Германии "место под солнцем", избрал дерзкий политический курс, реализовать который ни он сам, ни его канцлеры так и смогли. Все они оказались деятелями несравненно меньшего калибра, чем Бисмарк, а проблемы перед ними вставали все более и более сложные. После Бисмарка пост канцлера Германской империи занимали последовательно граф Лео фон Каприви (1890-1894), князь Хлодвиг Гогенлоэ-Шиллингсфюрст (1894-1900), князь Бернхард фон Бюлов (1900-1909), Теобальд фон Бетман-Гольвег (1909-1917), Георг Михаэлис (1917), Георг фон Хертлинг (1917-1918) и принц Макс Баденский (1918).
При Вильгельме II Германия превратилась в великую промышленную державу. К 1900 она обогнала по промышленному производству Великобританию. Население страны выросло с 41 млн. в 1871 до ок. 68 млн. человек в 1914. К этому времени зарубежные инвестиции составили 6 млрд. долларов, германский торговый флот бороздил все моря. Одновременно происходил расцвет культуры и науки. В это время творили знаменитые писатели Теодор Фонтане и Томас Манн, драматург Герхарт Гауптман и поэт Райнер Мария Рильке. Рихард Штраус сочинял свои знаменитые оперы и симфонические поэмы. Среди ученых выделялись социологи Макс Вебер, Георг Зиммель, историки Эрнст Трёльч и Герман Онкен.
Несмотря на экономический расцвет, Германии не удалось создать устойчивой политической системы. Социал-демократы, освобожденные от ограничений закона о социалистах, превратились в самую крупную партию в рейхстаге созыва 1912. Хотя некоторые социалисты хотели бы работать в рамках существующей системы, партия продолжала заявлять о своей приверженности революционному изменению строя, а потому продолжала вызывать опасения у своих консервативных оппонентов. Другие оппозиционные группы также выражали глубинные социальные конфликты и политическое недовольство в империи.
Успехами международной политики правительство стремилось завоевать поддержку внутри страны. Среди них были: установление контроля над полуостровом Шаньдун в Китае (1898), покупка у Испании Каролинских и Марианских островов (1898), приобретение части архипелага Самоа (1898), участие немецкого отряда в подавлении восстания ихэтуаней в Китае (1900) и получение концессии на постройку железной дороги Берлин - Багдад (1903). Морские программы, принятые в 1898 и 1900, предусматривали создание мощного военно-морского флота, и к 1913 Германия стала второй морской державой, уступая только Великобритании. Германская армия, особенно после принятия рейхстагом нового военного закона, считалась самой сильной в мире.
почему ,зачем,для чего,как,что будет дальше,