Початок XIX ст. повернув українському народові його мову як знаряддя творення культури. Але повернення це було далеко не повним. В "Енеїді" І. Котляревського, в повістях Г. Квітки-Основ’яненка, в піснях і баладах харківських поетів-романтиків український народ пізнавав самого себе, свій побут, свої звичаї, свої більші чи менші клопоти соціальні. І все ж це була література про народ, а не для народу...
Дальший її розвиток і утвердження були можливі тільки за тієї умови, коли вона відобразить кардинальні суспільні проблеми своєї доби.
Але великому Кобзаревi чужа була нацiональна обмеженiсть українських панiв типу "завзятого патрiота" Петра Скоропадського ("у свитi ходить мiж панами та п'є горiлку з мужиками, i вольнодумствує в шинку", а водночас "кругом паскуда", що "в селi своїм дiвчаток перебирає"), чи персонажiв вiрша "I мертвим i живим..." Поет добре знав українцiв, що любили "на братовi шкуру, а не душу". галерею таких панiв вiн показав у вступi до поеми "Сон" та мало не в усiх своїх iнших творах.
Т. Г. Шевченко був ворогом будь-якої обмеженостi, вважаючи, що здобутки кожної нацiональної культури є здобутком всього людства. Саме тому, мрiючи про вiльну Україну, де "у селах у веселих" будуть "i люди веселi", де "врага не буде супостата, А буде син, i буде мати,
I будуть люди на землi".
Поет уявляв собi "сiм'ю вольну, нову" народiв, де оживе природа i оживуть люди, де не буде нiякого гноблення, а пануватиме воля i братерство.
Висновки
Навіть при житті авторитет Шевченкового слова був високий не тільки завдяки його політичній вагомості, а ще й тому, що позбавлений права на власну історію і національну самосвідомість, український народ сприймав твори свого поета не лише як красне письменство, а й як фактор розвитку всього культурного життя в Україні.
Білоруський письменник М. Богданович у статті, написаній до сторіччя з дня народження поета, писав: "...Це письменник, якому судилася величезна роль стати символом культурної цінності цілого народу, уособленням усієї його духовної сутності". В одному з листів наприкінці життя (1859 р.) Т.Шевченко писав: "Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу...". І сам же він своєю творчістю вивів свій народ у число непересічних за таланом і талантом.
Тарас Шевченко − символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.
Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.
Вже більше ста років пройшло як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Але світлий образ великого Кобзаря − безсмертний, як і сам народ, що породив його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертна могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрастність його слова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї Батьківщини, до свого народу.
Революция началась с народного восстания в Палермо 12 января 1848 года. Власть быстро перешла в руки Временного правительства, практически выйдя из повиновения Бурбонам.
С успехом восстания в Палермо в январе 1848 года, волнения начались по всей Италии. Они начались даже в Ломбардо-Веницианской области, находившейся под контролем пока спокойной Австрии. Против итальянцев были посланы войска во главе с самим Радецким, но волнения не стихали.
В середине марта началась революция в Вене. Как только вести об этом достигли Италии, 18 марта миланцы подняли самое настоящее восстание. После упорных пятидневных уличных боёв, восставшие вытеснили из города австрийские войска вместе с генералом. В тот же день 22 марта была провозглашена независимость региона и сформированы Ломбардийское и Венецианское провинциальное правительство во главе с Габрио Касати. 23 марта была провозглашена Республика Святого Марка, которую возглавил Даниэлэ Манин.
Крайне важным моментом на этом этапе стало решение короля Пьемонта Карла Альберта возглавить освободительную борьбу. 25 марта 1848 года он объявил войну Австрии, пьемонтские войска двинулись в Ломбардию.
Подавленные к августу 1848 году в «австрийских» землях и в Королевстве Обеих Сицилий, революционные волнения перекинулись на Рим и Флоренцию, где в начале нового 1849 года поднялись на новый виток. Герцог Леопольд 2 и папа Пий 9 бежали из своих владений, где тут же образовались республики. Таким образом, в Италии было три республики — Римская, Венецианская (хотя и урезанная до минимума, охраняемая гарнизоном пьмонтцев) и Флорентийская.
Скрепя сердце, пьемонтский король 12 марта вновь объявил войну Австрии, но уже 23 марта его войска под Новарой потерпели новое поражение. В страхе пред негодующим народом, Карл Альберт в тот же день отрёкся от престола и под чужим именем бежал из Италии за границу. Престол перешёл к его сыну Виктору Эммануилу 2, а австрийцы вновь заняли Ломбардию.
Маленькая Венеция продержалась дольше всех остальных революционных республик, но и её после почти годовой осады и нескольких ураганных бомбёжек с моря (а также исключительной попытки бомбить город с фугасов, привязанных к аэростатам - по сути первые попытки воздушных бомбардировок) 22-24 августа заняли австрийские войска
Причины: Голодные сороковые» жестоко ударили по населению Европы. Неурожаи стали почти общеевропейским бедствием, приведя к резкому росту цен на хлеб. Практически всеобщий характер носил экономический кризис 1847 г., социальные последствия которого подготовили почву для революции. Безработица приобрела невиданные прежде масштабы. По заключению британского историка Э. Хобсбаума, «в Западной и Центральной Европе в целом катастрофа 1846-1848 гг. была всеобщей». К 1848 г. вся «Европа была в ожидании, готовая передать новости о революции из города в город по телеграфу». Сходными были и многие последствия революций, которые сопровождались крушением остатков «Старого порядка» во многих странах Европы. События:
Общей чертой революций 1848-1849 гг. стало выступление рабочего класса как самостоятельной общественной силы, которая громко заявила о своих особых интересах. Вместе с тем опыт революций 1848-1849 гг. свидетельствовал о практической неудаче утопического социализма и коммунизма. Неудачей закончились также все национальные движения, как попытки объединения Германии и Италии, так и освободительное движение народов Австрийской империи.
Початок XIX ст. повернув українському народові його мову як знаряддя творення культури. Але повернення це було далеко не повним. В "Енеїді" І. Котляревського, в повістях Г. Квітки-Основ’яненка, в піснях і баладах харківських поетів-романтиків український народ пізнавав самого себе, свій побут, свої звичаї, свої більші чи менші клопоти соціальні. І все ж це була література про народ, а не для народу...
Дальший її розвиток і утвердження були можливі тільки за тієї умови, коли вона відобразить кардинальні суспільні проблеми своєї доби.
Але великому Кобзаревi чужа була нацiональна обмеженiсть українських панiв типу "завзятого патрiота" Петра Скоропадського ("у свитi ходить мiж панами та п'є горiлку з мужиками, i вольнодумствує в шинку", а водночас "кругом паскуда", що "в селi своїм дiвчаток перебирає"), чи персонажiв вiрша "I мертвим i живим..." Поет добре знав українцiв, що любили "на братовi шкуру, а не душу". галерею таких панiв вiн показав у вступi до поеми "Сон" та мало не в усiх своїх iнших творах.
Т. Г. Шевченко був ворогом будь-якої обмеженостi, вважаючи, що здобутки кожної нацiональної культури є здобутком всього людства. Саме тому, мрiючи про вiльну Україну, де "у селах у веселих" будуть "i люди веселi", де "врага не буде супостата, А буде син, i буде мати,
I будуть люди на землi".
Поет уявляв собi "сiм'ю вольну, нову" народiв, де оживе природа i оживуть люди, де не буде нiякого гноблення, а пануватиме воля i братерство.
Висновки
Навіть при житті авторитет Шевченкового слова був високий не тільки завдяки його політичній вагомості, а ще й тому, що позбавлений права на власну історію і національну самосвідомість, український народ сприймав твори свого поета не лише як красне письменство, а й як фактор розвитку всього культурного життя в Україні.
Білоруський письменник М. Богданович у статті, написаній до сторіччя з дня народження поета, писав: "...Це письменник, якому судилася величезна роль стати символом культурної цінності цілого народу, уособленням усієї його духовної сутності". В одному з листів наприкінці життя (1859 р.) Т.Шевченко писав: "Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу...". І сам же він своєю творчістю вивів свій народ у число непересічних за таланом і талантом.
Тарас Шевченко − символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.
Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.
Вже більше ста років пройшло як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Але світлий образ великого Кобзаря − безсмертний, як і сам народ, що породив його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертна могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрастність його слова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї Батьківщини, до свого народу.