Для чего же мы изучаем историю . Что она даёт нам, что является для нас опорой в жизни ?
История нам увидеть дела наших предков, которые дали нам возможность воплотить в жизнь самые свои светлые мечты. Именно они сделали нашу жизнь такой, какая она сейчас. У нас велики достижения во всех областях науки и техники, медицина позволяет излечить человека от самых страшных болезней, благодаря прекрасным произведениям искусства наша жизнь насыщена и с духовной стороны.
Благодаря историческим книгам и учебникам мы начинаем понимать, как много героических страниц в у нашей страны, сколько славных героев сложило свои головы за наше светлое будущее. Листая страницы, мы перед собой видим великих деятелей и государей, которые самой главной своей задачей считали процветание нашего государства и всеми силами этому
В всегда видно, откуда берутся истоки успеха того или иного государства, видны причины его победы или поражения в битве. Только история, анализируя развитие государств, ясно показывает нам правду, что все наши достижения опираются на наше без него мы никто, только мы, изучая историю, сможем воплотить в жизнь свои самые смелые мечты, сможем сделать нашу державу сильной и процветающей, экономически крепкой, а её произведения искусства будут цениться во всём мире. Мы, изучившие немало исторических учебников, не допустим повторения мировой войны, а наши дети будут всегда жить под мирным небом. История учит нас не повторять ошибок, а учиться на опыте предков, чтобы построить счастливое настоящее и будущее.
Відповідь:
У першій половині 19 ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. На під-російських землях воно становило майже 75% усієї землі. Поміщицькі господарства деградували та занепадали, про що свідчить посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, зниження прибутків тощо. Це підтверджує також і зростання заборгованості поміщиків державі, яка у першій половині 19 ст. становила понад 83 млн. крб. Наприкінці 50-х рр. кожен четвертий поміщицький маєток був оформлений під заставу.
Основними групами населення на селі в дореформений період були поміщицькі та державні селяни (крім них існували ще незначна кількість удільних селян). Велику групу становили селяни і козаки, перетворені на військових поселенців. Безземельних і розорених селян поміщики переводили у розряд дворових, які постійно працювали на панському дворі. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережній, а державні – на Лівобережній та Півдні України. Відробіткова, грошова та натуральна ренти були основними формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4-6 днів на тиждень. Крім того, селяни повинні були відробляти і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачувати натуральний і грошовий оброки.
Державні селяни вважалися вільними. Вони поділялись на дві групи щодо своїх повинностей: ті, що платили оброк, і ті, що залишалися на, так званому, господарському становищі.
На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства (у 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало 2 плуги, система обробітку землі – трипілля, перелогова і комбінована).
Падіння врожайності. Ситуацію у сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 до 1856 у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв.
Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуального господарства призвели до стихійних та організованих переселень селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край. У 1838 – 1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.
Пояснення: