Би́тва за Днепр — ряд взаимосвязанных стратегических операций Великой Отечественной войны, проведённых ВС Союза ССР, во второй половине 1943 года на берегах Днепра. С обеих сторон в битве приняло участие до 4 млн человек, а её фронт растянулся на 750 километров. В результате четырёхмесячной операции Левобережная Украина была почти полностью освобождена Красной армией от нацистских захватчиков. В ходе операции значительные силы Красной Армии форсировали реку, создали несколько стратегических плацдармов на правом берегу реки, а также освободили город Киев. Битва за Днепр стала одним из крупнейших сражений в мировой истории.
Объяснение:
я не смог сделать но нашел вот это
У світовій історії ХІХ ст. характеризується перш за все кризою феодально-абсолютистських порядків і перемогою капіталізму. Утвердження капіталізму супроводжувалось не тільки радикальними змінами в економічному розвитку країн, але й складними внутрішніми суспільно-політичними процесами.
Обличчя ХІХ ст. здебільшого визначалось революційною хвилею 1848–1849 рр., яка охопила практично всі європейські країни. До 70-х рр. ХІХ ст. на заході закінчились буржуазні революції. Розпочався відносно мирний період розвитку капіталізму.
Україну не обминули ні європейська революція середини ХІХ ст., ні дві війни (на початку та в середині ХІХ ст.) найбільших на ті часи світових імперій – Російської та Австро-Угорської, до складу яких вона входила.
Масові переселенські рухи українців утворили на Азійському та Американському континентах більш або менш чисельні осередки українського населення поза межами Батьківщини, і це також прилучало Україну до світового історичного процесу. В суспільно-економічному плані протягом цього століття в Україні завершився промисловий переворот, і відбулося утвердження нових ринкових (капіталістичних) відносин. І, головне, це було століття українського національного відродження, яке знайшло свій прояв у поширенні масового національного самоусвідомлення, формуванні української нації, пожвавленні й піднесенні національного руху, розвитку всіх галузей культурного життя українців.
1. Україна в складі Російської імперії у першій половині ХІХ ст.
На початку ХІХ ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці ХVІІІ ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.
Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була розподілена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську.
У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами.
Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях.
Щодо найбільшої маси населення – кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.
Знищення російським царизмом наприкінці ХVІІІ ст. української державності на Лівобережжі і Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом.
Царські адміністратори виганяли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства одержала звання російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини).
Економічний розвиток України в першій половині ХІХ ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.
У першій половині ХІХ ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи. Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. За даними 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн. осіб або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних – 1,5 млн. або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України.
Відробіткова, грошова і натуральна рента були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4–6 днів на тиждень.