Засновником античної філософії вважається Фалес (624–547 pp. до н. е.) із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Визнання як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ.
Правда, цей матеріалізм характеризується як наївний, оскільки загальне в речах розглядається як якась конкретна речова структура.
Але перший "пролом" у міфологічній свідомості було зроблено. Вслід за Фалесом, Анаксімен за першооснову брав повітря, Анаксімандр – апейрон (гр. – безкінечне, невизначене, незнищуване), Геракліт – вогонь, Демокріт – атоми, Емпедокл – чотири стихії: вогонь, повітря, воду, землю.
Мілетці крім розробки філософських концепцій займалися вивченням конкретних явищ і розв'язанням практичних завдань. Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття "філософія" входили всі галузі знання, тобто її предметом була природа в цілому (натурфілософія). Так, Фалес був і природознавцем, і будівником мостів, вимірювачем пам'ятників, пірамід, храмів у Єгипті, передбачив сонячне затемнення, першим розділив рік на 365 днів. Анаксімандр виготовив сонячний годинник, розробив особливу карту суші та моря.
Объяснение:
Культурное развитие России в XVIII в. шло в русле западноевропейской культуры, но сохраняло яркие национальные черты. В искусстве проявилась та же тенденция, что и во всей деятельности Петра I, — стремление как можно скорее вывести Россию на европейский путь развития. В культуре этого времени отчетливо начали выделяться две тенденции: активный процесс освобождения от церковного господства и проникновение в русскую культуру западноевропейских веяний. Семнадцатое столетие в литературе стало временем исчезновения традиций, существовавших на протяжении многих веков. Одним из выразительных новшеств эпохи стало появление в литературных произведениях заведомого вымысла. В предыдущие эпохи классическая литература Древнерусского государства такими особенностями не отличалась. В допетровской культуре литературное творчество вышло на новый уровень и существенно расширилось благодаря фольклору. Важные изменения в семнадцатом столетии произошли в сфере образования: традиционное древнерусское индивидуальное обучение было заменено занятиями в настоящих учебных заведениях. Культура этой эпохи характеризовалась обмирщением всех областей искусства. В это время возникают жития, отступившие от сложившегося трафарета. Так, в произведении нередко сочетались не только черты жития, но и характерные особенности биографической повести.
Европейская культура XVIII века не только продолжает культурное развитие предыдущего этапа, но и отличается от него - по стилю, колоритом, тональностью. XVIII век – это век Просвещения, когда рационалистические парадигмы культуры получили свою более конкретную социальную направленность: они стали опорой третьего сословия в его сначала идейной, а затем и политической борьбе с феодальным, абсолютистским строем. Вольтер и Руссо во Франции, Гете и Шиллер в Германии, Юм в Англии - все великие просветители-гуманисты XVIII в. выступали как убежденные сторонники и защитники человеческой свободы, широкого и универсального развития личности, непримиримые противники рабства и деспотизма.
Объяснение: