Наприкінці серпня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп і народний комісар закордонних справ СРСР В. Молотов підписали у Москві договір про ненапад та секретний протокол до нього, відмий під назвою пакт Молотова-Ріббентропа. У таємному протоколі Третій Рейх та СРСР поділили між собою сфери впливу в Центрально-Східній Європі. 1 вересня 1939 р. німецькі війська розпочали напад на Польщу. У відповідь на агресію Німеччини 4 вересня 1939 р. Великобританія та Франція оголосили їй війну. 17 вересня 1939 р. відповідно до укладеного пакту з Німеччиною Радянський Союз розпочав вторгнення на територію Польщі зі сходу, зайнявши Західну Україну та Білорусь. Ці події стали початком Другої світової війни.
Новий радянсько-німецький договір від 28 вересня 1939 р., підписаний у Москві, закріпив кордони між СРСР та Німеччиною вздовж річок Сян і Буг. На західних землях колишньої польської держави нацисти утворили Генерал-губернаторство, до складу якої увійшли українські Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя. Більшовики окупували Галичину і Волинь. У 1940 р. до СРСР були приєднані Бессарабія та Північна Буковина. Відбулася "радянізація" новоприєднаних територій, що супроводжувалась репресивними заходами. 22 червня 1941 р. Німеччина та її союзники напали на Радянський Союз. Почалася німецько-радянська війна.
Від початку воєнних дій Червона армія зазнала значних втрат через стратегічні прорахунки радянського командування та непідготовленість до ведення оборонних дій. До середини липня 1941 р. частини вермахту із союзницькими військами Румунії та Угорщини захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію; у середині серпня окупували Правобережну Україну, у вересні зайняли Київ і Полтаву, а вже в середині жовтня 1941 р. – Харків та Донбас. У липні 1942 р. була окупована вся територія України.
Під час відступу більшовики застосували тактику "спаленої землі": руйнували промислові об’єкти, харчові запаси, залізниці, розстрілювали тисячі людей. Зокрема, за підрахунками дослідників О. Романіва та І. Федущак, влітку 1941 р. через неможливість евакуації в'язнів більшовики замордували близько 22 тис. людей, яких утримували у тюрмах Західної України.
Німецька окупація України 1941–1944 рр. принесла нові лихоліття для населення. Нацисти вважали територію Східної Європи, в тому числі Україну, життєвим для німецького народу. Плани щодо цієї території були викладені у генеральному плані "Ост", відповідно до якого після перемоги Німеччини у війні нацисти мали провести зачистку території Східної Європи від "неарійського елементу" та колонізовувати захоплені землі.
Окуповані території нацисти освоювали шляхом етноциду і терору, в результаті якого було майже повністю винищене єврейське та циганське населення. Майже 2,4 млн осіб, більшість з яких – українці, були вивезені на примусові роботи до Німеччини (т. зв. остарбайтери). Близько 6 млн українців служило у збройних силах антигітлерівської коаліції, понад 4 млн з них загинуло.
Для здійснення своїх планів Німеччина провела поділ українських земель: дистрикт Галичина (увійшов до складу Генерал-губернаторства 1 серпня 1941 р.), рейхскомісаріат "Україна" (Правобережжя разом з Волинню, більша частина Лівобережжя, а також прилеглі до Криму області), українські землі під румунською окупацією (Північна Буковина, частина Бессарабії та Трансністрія – румунська область з центром в Одесі), а також Закарпаття, яке входило до складу Угорщини. Прифронтовими областями керувала німецька військова адміністрація.
У перші місяці війни СРСР втрачав велику кількість солдат. Німці успішно вглиб території, хоча і не так блискавично як планували. У грудні 1941 р. частини вермахту зазнали першої поразки під Москвою. Внаслідок успішного контрнаступу Червона армія відкинула німецькі війська на 400 км. Проте 1942 р. під Харковом німці оточили та знищили три армії Південно-Західного фронту (21-шу, 28-му та 38-му). Це був один із найбільших військових провалів СРСР у роки війни.
Переломною подією у війні стала Сталінградська битва 17 липня 1942 р. – 2 лютого 1943 р. Після перемоги на Курській Дузі в липні-серпні 1943 р. радянські війська перейшли в контрнаступ, а невдовзі звільнили Лівобережну Україну та Донбас. 6 листопада 1943 р. ціною 417 тис. життів був звільнений Київ. У жовтні 1944 р. вся українська територія була звільнена від німецьких окупантів.
У тому ж 1942 р. керівництво ОУН(б) прийняло рішення про формування збройних загонів самооборони. Загони мали захищати населення від німецьких, польських та радянських військових формувань. ОУН виробила свою стратегію ведення боротьби: в стані озброєного нейтралітету дочекатися закінчення війни і боротися з виснаженими окупантами за незалежну Україну. З 1943 р. всі загони української самооборони отримали назву Українська повстанська армія (УПА
Я ношол еле еле Коллективизация сельского хозяйства - одно из важнейших мероприятии большевистского руководства. Целью коллективизации была централизация управления сельским хозяйством, контроль за продукцией и бюджетом, преодоление последствий кризиса нэповской экономики. Важнейшей особенностью коллективизации стала унификация форм коллективных хозяйств (колхозов) , которым государство давало определенное количество земли и у которых изымалась большая часть произведенного продукта. Другой чертой колхозов стала строгая подчиненность всех коллективных хозяйств центру, колхозы создавались директивно на основании постановлений ЦК партии и Совета Народных Комиссаров. Политика коллективизации предполагала отмену аренды земли, запрет наемного труда и раскулачивание, т. е. конфискацию у зажиточных крестьян (кулаков) земли и имущества. Сами кулаки, если не были расстреляны, направлялись в Сибирь или на Соловки. Так, только на Украине в 1929 г . под суд было отдано более 33 тыс. кулаков, их имущество полностью конфисковано и распродано. В 1930-1931 гг. в ходе раскулачивания в отдельные районы страны было выселено примерно 381 тыс. «кулацких» семей. Всего в ходе раскулачивания выселено более 3,5 м и человек. Конфискованный у кулаков скот также направляли в колхозы, но отсутствие контроля и средств на содержание животных привело к падежу скота. С 1928 по 1934 г . поголовье крупного рогатого скота уменьшилось почти в два раза. Отсутствие общественных хлебохранилищ, специалистов и техники для обработки больших, площадей привели к снижению хлебозаготовок, что вызвало голод на Кавказе, в Поволжье, Казахстане, на Украине (погибло 3-5 млн. человек) . Меры проведения коллективизации встретили массовое сопротивление крестьян. Пассивное сопротивление крестьян и переселение в город были сломлены введением в 1932 г . паспортной системы, прикрепившей крестьян к земле. Отказы вступить в колхоз расценивались как саботаж и подрыв советских устоев, тех, кто сопротивлялся насильственному включению в колхозное хозяйство, приравнивали к кулакам. С целью заинтересовать крестьян было разрешено создание подсобного хозяйства на небольшом приусадебном участке земли, отводившемся под огород, жилье и хозяйственные постройки. Была разрешена реализация продукции, полученной с личного подсобного хозяйства. Итоги коллективизации сельского хозяйства В результате политики коллективизации к 1932 г . было создано 221 тыс. колхозов, что составило примерно 61 % крестьянских хозяйств. К 1937-1938 гг. коллективизация была завершена. За эти годы построено свыше 5000 машинно-тракторных станций (МТС) , которые обеспечивали деревню техникой, необходимой для посадки, уборки и обработки хлеба. Расширились посевные площади в сторону увеличения технических культур (картофель, сахарная свекла, подсолнечник, хлопок, гречиха, др.) . По многим показателям результаты коллективизации не соответствовали запланированным. Так, например, рост валового продукта в 1928-1934 гг. составил 8 %, вместо планируемых 50 %. Об уровне эффективности работы колхозов можно судить по росту государственных заготовок зерна, увеличившихся с 10,8 (1928) до 29,6 % (1935). Однако на долю подсобных хозяйств приходилось от 60 до 40 % производства общего объема картофеля, овощей, фруктов, мяса, масла, молока и яиц. Колхозы играли ведущую роль лишь в заготовках хлеба и некоторых технических культур, в то время как основная часть продовольствия, потребляемого страной, производилась частными приусадебными хозяйствами. Тяжелым было воздействие коллективизации на аграрный сектор. Поголовье крупного рогатого скота, лошадей, свиней, коз и овец в 1929-1932 гг. сократилось почти на треть. Эффективность сельскохозяйственного труда оставалась довольно низкой из-за применения командно-административных методов управления и отсутствия материальной заинтересованности крестьян в колхозном труде. В результате сплошной коллективизации была налажена перекачка финансовых, материальных, трудовых ресурсов из сельского хозяйства в индустрию.
Наприкінці серпня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп і народний комісар закордонних справ СРСР В. Молотов підписали у Москві договір про ненапад та секретний протокол до нього, відмий під назвою пакт Молотова-Ріббентропа. У таємному протоколі Третій Рейх та СРСР поділили між собою сфери впливу в Центрально-Східній Європі. 1 вересня 1939 р. німецькі війська розпочали напад на Польщу. У відповідь на агресію Німеччини 4 вересня 1939 р. Великобританія та Франція оголосили їй війну. 17 вересня 1939 р. відповідно до укладеного пакту з Німеччиною Радянський Союз розпочав вторгнення на територію Польщі зі сходу, зайнявши Західну Україну та Білорусь. Ці події стали початком Другої світової війни.
Новий радянсько-німецький договір від 28 вересня 1939 р., підписаний у Москві, закріпив кордони між СРСР та Німеччиною вздовж річок Сян і Буг. На західних землях колишньої польської держави нацисти утворили Генерал-губернаторство, до складу якої увійшли українські Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя. Більшовики окупували Галичину і Волинь. У 1940 р. до СРСР були приєднані Бессарабія та Північна Буковина. Відбулася "радянізація" новоприєднаних територій, що супроводжувалась репресивними заходами. 22 червня 1941 р. Німеччина та її союзники напали на Радянський Союз. Почалася німецько-радянська війна.
Від початку воєнних дій Червона армія зазнала значних втрат через стратегічні прорахунки радянського командування та непідготовленість до ведення оборонних дій. До середини липня 1941 р. частини вермахту із союзницькими військами Румунії та Угорщини захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію; у середині серпня окупували Правобережну Україну, у вересні зайняли Київ і Полтаву, а вже в середині жовтня 1941 р. – Харків та Донбас. У липні 1942 р. була окупована вся територія України.
Під час відступу більшовики застосували тактику "спаленої землі": руйнували промислові об’єкти, харчові запаси, залізниці, розстрілювали тисячі людей. Зокрема, за підрахунками дослідників О. Романіва та І. Федущак, влітку 1941 р. через неможливість евакуації в'язнів більшовики замордували близько 22 тис. людей, яких утримували у тюрмах Західної України.
Німецька окупація України 1941–1944 рр. принесла нові лихоліття для населення. Нацисти вважали територію Східної Європи, в тому числі Україну, життєвим для німецького народу. Плани щодо цієї території були викладені у генеральному плані "Ост", відповідно до якого після перемоги Німеччини у війні нацисти мали провести зачистку території Східної Європи від "неарійського елементу" та колонізовувати захоплені землі.
Окуповані території нацисти освоювали шляхом етноциду і терору, в результаті якого було майже повністю винищене єврейське та циганське населення. Майже 2,4 млн осіб, більшість з яких – українці, були вивезені на примусові роботи до Німеччини (т. зв. остарбайтери). Близько 6 млн українців служило у збройних силах антигітлерівської коаліції, понад 4 млн з них загинуло.
Для здійснення своїх планів Німеччина провела поділ українських земель: дистрикт Галичина (увійшов до складу Генерал-губернаторства 1 серпня 1941 р.), рейхскомісаріат "Україна" (Правобережжя разом з Волинню, більша частина Лівобережжя, а також прилеглі до Криму області), українські землі під румунською окупацією (Північна Буковина, частина Бессарабії та Трансністрія – румунська область з центром в Одесі), а також Закарпаття, яке входило до складу Угорщини. Прифронтовими областями керувала німецька військова адміністрація.
У перші місяці війни СРСР втрачав велику кількість солдат. Німці успішно вглиб території, хоча і не так блискавично як планували. У грудні 1941 р. частини вермахту зазнали першої поразки під Москвою. Внаслідок успішного контрнаступу Червона армія відкинула німецькі війська на 400 км. Проте 1942 р. під Харковом німці оточили та знищили три армії Південно-Західного фронту (21-шу, 28-му та 38-му). Це був один із найбільших військових провалів СРСР у роки війни.
Переломною подією у війні стала Сталінградська битва 17 липня 1942 р. – 2 лютого 1943 р. Після перемоги на Курській Дузі в липні-серпні 1943 р. радянські війська перейшли в контрнаступ, а невдовзі звільнили Лівобережну Україну та Донбас. 6 листопада 1943 р. ціною 417 тис. життів був звільнений Київ. У жовтні 1944 р. вся українська територія була звільнена від німецьких окупантів.
У тому ж 1942 р. керівництво ОУН(б) прийняло рішення про формування збройних загонів самооборони. Загони мали захищати населення від німецьких, польських та радянських військових формувань. ОУН виробила свою стратегію ведення боротьби: в стані озброєного нейтралітету дочекатися закінчення війни і боротися з виснаженими окупантами за незалежну Україну. З 1943 р. всі загони української самооборони отримали назву Українська повстанська армія (УПА