2. Исторический отрезок с конца позднего Средневековья до начала Нового времени известен в специальной литературе, как "Период малого монгольского нашествия". Это была эпоха, когда многовековое противостояние Кочевника и Земледельца завершилось в пользу последнего. Но как это ни парадоксально, именно в это время Великая Степь породила последнюю Кочевую империю, которая была практически на равных сражаться с крупнейшими земледельческими государствами региона.
На протяжении XV—XVII вв. прежде могучие кочевые народы один за другим признавали сюзеренитет оседло-земледельческих империй, а территория суверенных кочевых государств сжималасаст. Но именно в это время Великая Степь породила последнюю кочевую империю практически на равных сражаться с сильнейшими государствами.
Территория Джунгарского ханства в XVII—XVIII вв.
Период с 30-х гг. XVII в. до первой половины XVIII вв. был исключительно важным в жизни народов не только Средней, Центральной и Восточной Азии, но и России. В это время на берегах Тихого океана завершился начатый еще Ермаком русский «бросок встречь Солнцу», сформировались общие контуры восточных и юго-восточных границ Российского государства, а также западных и северо-западных границ Китая, с некоторыми изменениями сохранившиеся до нашего времени; оформилась территория проживания среднеазиатских народов, произошло разделение монгольского народа.
Инициаторами создания централизованного государства в Западной Монголии выступили ойратские князья из дома Чорос. В середине 30-х гг. XVII в. одному из них — Батуру-хунтайджи — удалось объединить ранее враждовавшие племена. В последующие 120 лет Джунгарское ханство стало одним из ключевых политических «игроков» в центральноазиатском регионе. Джунгары приостановили российскую экспансию в Южную Сибирь, разгромили северомонгольское государство Алтын-ханов, в конце XVII в. подчинили населенный мусульманами Восточный Туркестан, опустошили кочевья Восточного и Южного Казахстана и в ожесточенном противостоянии одолели ханов Восточной Монголии.
В битве у р. Ульхун (Олгой) летом 1690 г. войска джунгар под предводительством Галдана Бошокту-хана разбили экспедиционный корпус Цинской империи. В сражении участвовало более 40 тыс. человек
Тяжелейшим испытанием для Джунгарии стали три войны с самым могущественным государством региона — империей Цин. Боевые действия шли на огромных пространствах, однако, несмотря на предельное напряжение сил, Империи так и не удалось подчинить себе молодую западномонгольскую державу. В первой половине XVIII в. под контролем ойратских правителей находилась значительная часть современного Казахстана, северная часть Синцзян-Уйгурского АО КНР, юго-запад Республики Монголии и южная часть Горного Алтая.
Визначна роль українських меценатів у розвитку освіти, науки, культури, в духовній розбудові нашої держави заслуговує на вивчення, бо несе в собі високу патріотичну ідею подвижництва багатьох вітчизняних діячів. Вони дбали не лише про зростання особистих статків, а й переймалися важливими проблемами збереження і подальшого розвитку української культури, робили значні матеріальні внески в її підтримку.
Знавець київської старовини, автор книг і публікацій про Київ - Михайло Борисович Кальницький, який щедро ділиться своїми знаннями і любов'ю до нашого міста з працівниками і користувачами бібліотеки, став ведучим краєзнавчого альманаху і розповів присутнім цікаві факти про українських підприємців-благодійників кінця 19 початку 20 ст.
Розвиткові культури України сприяла ціла плеяда багатьох підприємців-меценатів. Меценатською діяльністю займалися й окремі українські поміщики. Таким був Григорій Павлович Галаган.
У своєму маєтку в селі Сокиринцях, відкрив для селян перше в Україні позичково-ощадне товариство. За його до було створено і діяло багато народних шкіл та ремісниче училище у Прилуках, інтернат. Він матеріально підтримував часопис "Київська старовина", його коштом було видано чимало книг. Коли загинув його єдиний син Павло, Григорій у пам’ять про сина заснував у Києві навчальний заклад (колегію) його імені, беручи на навчання й утримання здібних, але малозабезпечених юнаків. Тут навчалося та перебувало на повному утриманні 70 підлітків.
Навчальний заклад мав у своєму розпорядженні добре обладнаний природничий кабінет, телескоп, фізичну лабораторію, музичний клас, бібліотеку. При ньому була власна лікарня, їдальня, спортивний зал, церква, музей, гуртожиток. Це був зразковий навчальний заклад усієї Російської імперії. На жаль, колегія припинила своє існування у 1917-1918 рр.
Також ще одним визначним меценатом була сім’я Симиренків (Платон, Лев, Василь, Володимир). Вони допомагали вченим, діячам літератури. Платон Симиренко дружив з Тарасом Шевченком, надав кошти на видання "Кобзаря". Захоплювався садівництвом і проводив селекційну роботу, яку продовжив після його смерті син Левко. На Всеросійській селекційній виставці 1890 року, отримав найвищу премію і став офіційним "королем садівництва" Російської імперії. Його прізвищем названо чудовий зимовий сорт яблук.
Василь Симиренко протягом 40 років передавав десяту частину прибутків на потреби української культури. За власний кошт утримував майже всі українські газети та журнали, фінансував історико-етнографічні експедиції, театральні трупи, сплачував стипендії відомим українським письменникам, діячам культури.
Великим меценатом була сім’я Терещенків, власників цукрових заводів, які походили з міста Глухова. Девізом їхнього дворянського герба були слова "Прагнути до громадських справ". На своїх підприємствах вони створювали зразкові умови для роботи і життя своїх робітників.
Микола Терещенко віддавав значні кошти на будівництво й утримання закладів освіти, культури, охорони здоров’я.
Федір і Надія Терещенки створили в Києві картинну галерею. Варвара (дочка Миколи Терещенка) і Богдан (зять Миколи Терещенка) Ханенки, передали 3145 цінних експонатів до Художньому музею. Вони стали основою сучасних зібрань образотворчого мистецтва чотирьох київських музеїв: ім. Т. Шевченка (в колишньому будинку М. Терещенка), Національного художнього, Російського мистецтва, Західного та Східного мистецтва ім. Варвари та Богдана Ханенків.
Євген Чикаленко фінансував газети "Громадська думка", "Рада", створив фонд до українським письменникам при Науковому товаристві імені Шевченка, заснував гуртожиток для українських студентів у Львові. Коли 1895 року у нього померла восьмирічна донька Євгенія, він вирішив усі кошти, які б мали становити посаг, віддати на громадські справи, і таким чином вшанувати її пам’ять.
Сьогодні, на жаль, ми не можемо похвалитись великою чисельністю благодійників, які підтримують українську культуру. Та все ж, за 5 років Україна піднялась на 20 позицій у світовому рейтингу благодійності. Віримо, що нам під силу піднятися ще вище, бо ми добра та свідома нація!