Наполео́н I Бонапа́рт (фр. Napoléon I Bonaparte; 15 серпня 1769 — 5 травня 1821) — французький державний діяч, полководець, перший консул Французької Республіки (1799—1804), імператор Франції (1804—1814, 1815)[12]. Творець однієї з найбільших імперій світу, реформатор і законодавець Європи. Представник роду Бонапартів. Народився в Аяччо, Корсика, Франція. Схвально зустрів Французьку революцію[12], став генералом революційної армії (з 1796). Командував французькими військами у війні проти Австрії і П'ємонту (1796—1797), засвідчивши талант великого воєначальника і політика[12]. 1799 року здійснив державний переворот у Франції: полишив владу Директорії, став консулом[12]. 1804 року проголосив Францію імперією, а себе її першим імператором[12]. Запровадив нове законодавство, яке діє у більшості європейських країн. Завдяки перемогам над Австрією, Пруссією, Росією підкорив більшу частину Західної й Центральної Європи[12]. Намагаючись встановити гегемонію на континенті, протистояв Британії та її союзникам. Зазнав серйозних втрат у неуспішній війні з Росією (1812)[12]. Після невдалої битви під Лейпцигом (1813) й здачі Парижа програв війну коаліції Австрії, Пруссії та Росії. 1814 року зрікся престолу, був засланий на Ельбу[12]. 1815 року повернувся в Париж і відновив імператорську владу, але зазнав поразки у битві під Ватерлоо[12]. Вдруге відмовився від престолу, був засланий на британський острів Святої Єлени[12]. Помер у Лонгвуді на Святій Єлені, Велика Британія. Національний герой Франції.
Ну, сложно сказать конкретно. Петр был реформатором, Россия стала неузнаваемой. После Великого посольства и его путешествия в Европу, Россия стала более аристократичной. Боярам теперь нельзя было носить бороду, их одежды укоротили. Церковь Петр , скорее не изменял, а разрушал. Плавил колокольни на пушки, надменно относился к попам, старался властвовать над церковью. Дворяне отныне покуривали табак, играли в шахматы. Появился театр , ранее запрещенный церковью. Не особо изменились крестьяне, они как-то обошли стороной все реформы Петра.
ЕВРОПЕЙСКОЕ РАВНОВЕСИЕ" термин, встречающийся в ист. лит-ре и в текстах нек-рых междунар. актов 17-19 вв. Под "Е. р. " обычно принято понимать политич. принцип, основывавшийся на стремлении крупных европ. держав не допустить такого усиления одной или нескольких из них, к-рое было бы опасно для других. Впервые термин "Е. р. " был введен в текст междунар. актов при заключении Вестфальского мира 1648. Наиболее полное выражение принцип "Е. р. " получил в Утрехтском мирном договоре 1713, в решениях Венского конгресса 1814-15 и в ряде др. междунар. актов. В 17-18 вв. значит. число захватнич. войн, к-рые были развязаны европ. державами в Европе, оправдывалось правящими кругами этих держав стремлением соблюсти "Е. р. ". В каждом столетии, словно следуя некоему закону природы, похоже, появляется страна, обладающая могуществом, волей, а также интеллектуальными и моральными стимулами, необходимыми, чтобы привести всю систему международных отношений в соответствие с собственными ценностями. В XVII веке Франция при кардинале Ришелье предложила новый тогда подход к вопросу международных отношений, основывавшийся на принципах государства-нации и провозглашавший в качестве конечной цели национальные интересы. В XVIII веке Великобритания разработала концепцию равновесия сил, господствовавшую в европейской дипломатии последующие двести лет. В XIX веке Австрия Меттерниха реконструировала «европейский концерт» , а Германия Бисмарка его демонтировала, превратив европейскую дипломатию в хладнокровную игру силовой политики. В XX веке ни одна страна не оказала столь решительного и одновременно столь амбивалентного влияния на международные отношения, как Соединенные Штаты. Ни одно общество не настаивало столь твердо на неприемлемости вмешательства во внутренние дела других государств и не защищало столь страстно универсальности собственных ценностей. Ни одна иная нация не была более прагматичной в повседневной дипломатической деятельности или более идеологизированной в своем стремлении следовать исторически сложившимся у нее моральным нормам. Ни одна страна не была более сдержанной в вопросах своего участия в зарубежных делах, даже вступая в союзы и беря на себя обязательства, беспрецедентные по широте и охвату.
Наполео́н I Бонапа́рт (фр. Napoléon I Bonaparte; 15 серпня 1769 — 5 травня 1821) — французький державний діяч, полководець, перший консул Французької Республіки (1799—1804), імператор Франції (1804—1814, 1815)[12]. Творець однієї з найбільших імперій світу, реформатор і законодавець Європи. Представник роду Бонапартів. Народився в Аяччо, Корсика, Франція. Схвально зустрів Французьку революцію[12], став генералом революційної армії (з 1796). Командував французькими військами у війні проти Австрії і П'ємонту (1796—1797), засвідчивши талант великого воєначальника і політика[12]. 1799 року здійснив державний переворот у Франції: полишив владу Директорії, став консулом[12]. 1804 року проголосив Францію імперією, а себе її першим імператором[12]. Запровадив нове законодавство, яке діє у більшості європейських країн. Завдяки перемогам над Австрією, Пруссією, Росією підкорив більшу частину Західної й Центральної Європи[12]. Намагаючись встановити гегемонію на континенті, протистояв Британії та її союзникам. Зазнав серйозних втрат у неуспішній війні з Росією (1812)[12]. Після невдалої битви під Лейпцигом (1813) й здачі Парижа програв війну коаліції Австрії, Пруссії та Росії. 1814 року зрікся престолу, був засланий на Ельбу[12]. 1815 року повернувся в Париж і відновив імператорську владу, але зазнав поразки у битві під Ватерлоо[12]. Вдруге відмовився від престолу, був засланий на британський острів Святої Єлени[12]. Помер у Лонгвуді на Святій Єлені, Велика Британія. Національний герой Франції.