Объяснение:
Но недолго продолжалась эта идиллия. Правда, на заре христианства мы видим борьбу христианства с тогдашним эксплоататорским государством. В одной из самых загадочных книг Нового Завета в «Откровении святого Иоанна» мы читаем государстве в виде дракона, исходящего из бездны (мотив, повторенный Гоббсом в его «Левиафане»): «и увидел я другого зверя, выходящего из земли». Он имел два рога, подобные агнчим, и говорил, как дракон. Он действует пред ним со всею властью первого зверя и заставляет всю землю и живущих на ней поклоняться первому зверю; и творит великие знамения, так что и огонь низводит с неба на землю перед людьми. И чудесами, которыми дано было ему творить зверем, он обольщает живущих на земле. И говорил и действовал так, чтоб убиваем был всякий, кто не будет поклоняться образу зверя. И он сделает то, что всем—малым и великим, богатым и бедным, свободным и рабам—положено будет начертание на правую руку их или на чело их, и что никому нельзя будет ни покупать, ни продавать, кроме того, кто имеет это начертание или имя зверя, или число имени его»
Это государство, сливающееся с чудовищным образом зверя-антихриста, первая христианская церковь ненавидит священною ненавистью. Об этом свидетельствует тот же Апокалипсис в торжественном гимне на падение государства—Вавилона: «горе, горе тебе великий город Вавилон, город крепкий, ибо в один день пришел суд твой. И купцы земные восплачут и возрыдают о нем, потому что товаров их никто уже не покупает... И плодов, угодных для души твоей, не стало у тебя, и все тучное и блистательное удалилось от тебя,—ты уж не найдешь его. Торговавшие всем сим, обогатившиеся от него, станут вдали от страха мучений, плача и рыдая... И посыпали пеплом головы свои и вопили, плача и рыдая: горе, горе тебе, город великий, драгоценностями которого обогатились все, имеющие корабли па море: ибо опустел в один час! Веселись о сем небо и святые апостолы и пророки, ибо совершил Бог суд ваш над ним»
Я нарочно привел эти цитаты из первоисточников христианства, чтобы ясен был дух неприятия мира первою церковью, которая, в ожидании нового неба и новой земли, где живет правда Божия, является врагом государства, врагом, который, правда, не имеет силы нанести последний смертельный удар ненавистному зверю, но, притаившись, ждет этой гибели, в глубокой уверенности ее неизбежности и неизбежности скорой. Хилиастические чаяния первохристианства определенно выявляют нам всю остроту ненависти церкви к государству.
Но всего три века. И христианство стало орудием в руках государства, сама церковь превратилась в государственный орган. Правда, не сразу. Процесс этот, действительно, длителен, но, чем дальше, тем определеннее становится очевидным, что вместо небесного царя церковь служит земному царю. Блеск царства земного почти совершенно ослепляет церковь, ослепляет так, что не приходится почти говорить в серьез о том, что церковь служит царству небесному, царству божию.
В четвертом столетии Константин Великий, принявший христианство только на самом смертном одре, делает христианскую религию господствующей, а христианскую церковь тем самым возводит на невиданную высоту. Церковь получает золото, поместье, рабов. Церковь делается крупнейшим феодалом. Золото истины и алмазы правды с жуткой поспешностью промениваются на звонкие монеты и каменья митр.
Да, этот процесс с мучительной тревогой подмечался лучшими вождями церкви, но их было так немного, а у императора было так много силы, блеска и власти. Раз епископы заявили одному из византийских императоров, что его распоряжение противоречит канонам, священным уставам господней церкви. Изумленный дерзостью этих епископов, разгневанный император ответствовал: моя воля—вот канон для вас. Эта фраза воистину стала классической. Она стала нормой взаимоотношений церкви и государства. Государство — все, царь— земной бог. Царь стал приписывать себе, без всякой благодати, без всякого посвящения, права епископов. Он так иногда и назывался: «внешний епископ». Он стал принимать участие в богослужении. И очень активное. Он мог не только совершать каждение, но и выносить дары во время великого выхода. И царь настолько слился с церковью, что епископы, эти верховные руководители церкви, стали облачаться в императорские одежды, совершая богослужение
Торгівля була важливою галуззю економічного розвитку Київської Русі. У свій час у вітчизняній історіографії домінувала переоцінка торговельного фактора. В.Й.Ключевський, С.М. Середонін і ряд інших істориків висунули положення про те, що східнослов'янські міста виникли переважно завдяки торгівлі зі Сходом. Історики - норманісти стверджували пріоритет скандинавів у заснуванні міст на Русі - їх заходом уздовж Дніпровського басейну виникали укріплені табори, які швидко стали центрами обмінної торгівлі.
Головними партнерами міжнародної торгівлі Русі УІІІ -Хет. були країни Арабського Сходу,Хозарія,Волзька Булгарія, а також Візантія. Ібн Хаукаль, Ібн Хордадбех, ал Істархі, ал Масуді /автори ІХ-Х ст./ підтверджують не тільки участь руських купців у східній торгівлі, але й наводять дані про характер торгівлі, про шляхи, які зв'язували Русь з іншими народами, про товари, які продавали.
Объяснение:
Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом IX—XIII ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави — Середньому Подніпров’ї. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. У “Повісті минулих літ” Ігор постає залежним від дружини князем. У часи його правління влада князя ще не була достатньо сильною. Тому Ігор був змушений слухатися дружини не тільки щодо укладення миру з Візантією, а й під її тиском вдатися до згубного походу за древлянською даниною. Але вже його наступниця — княгиня Ольга — у державних справах була більш незалежною від дружинників.
Правителі Русі другої половини X ст. — Святослав і Володимир — діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле. Дружина виконує лише військові функції, і вже не є фактором політичного життя, апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшаровування, з’являється бояр, які стають правлячою суспільною групою.
У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був великий київський князь. У його компетенції перебували: охорона кордонів, керівництво військовими походами, збір данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово-дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торговельних шляхів, придушення заколотів, поширення християнства, забезпечення духовенства, скликання княжих з’їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували «думці» — члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр).
У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях («снемах»). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче.
Боярська рада (дума) — в часи Київської держави — вища рада при князеві, що складалася з представників земського боярства (старців градських – потомків місцевої родоплемінної знаті), княжої дружини (княжих мужів, думців), а згодом також духовенства (митрополита, єпископів). У компетенції боярської ради був розгляд і обговорення питань законодавства, внутрішньої та зовнішньої політики, державного устрою, релігії. Рішення її мали дорадчий характер.
Боярська рада не мала постійного складу, засідання її скликалися князем у необхідних випадках. Особливо зросла роль боярської ради в період феодальної роздробленості. Вона стала свого роду феодальною курією (радою феодалів) сеньйора – великого чи удільного князя з його васалами, що користувалися певною політичною самостійністю.