Найбільший спротив політиці національного об'єднання і реформування Чан Кайші зустрів із боку імперіалістичної Японії
Ще 25 липня 1927 р. японський прем'єр генерал Танака запропонував імператору меморандум із викладом програми, що забезпечила б домінування країни в АТР. На думку прем'єра, безпеку Японії могло гарантувати розширення зони її впливів, що могло бути досягнуте лише шляхом використання ресурсів завойованого до того Китаю.
Приводом до початку відкритих бойових дій проти військ Гоміндану став так званий Мукденський інцидент у середині вересня 1931 р., коли японці звинуватили китайських солдат у нібито умисному зруйнуванні залізничної колії. Захопивши Мукден, до кінця грудня японці окупували більшу частину Маньчжурії й вийшли до кордонів з СРСР.
У загарбаному Японією регіоні видобувалося 93% нафти, 55% золота і 37% залізної руди, виплавлялося 79% заліза Китаю. Чан Кайші, остерігаючись широкомасштабного конфлікту з набагато сильнішою у військово-промисловому відношенні Японією, наказав своїм військам не вступати в бій і відступати з тих територій, куди просуваються японці. Останні, щоб відвернути увагу світового співтовариства від подій у Маньчжурії, на початку 1932 р. висадили морський десант у Шанхаї.
На захопленій території японці розпустили китайську адміністрацію й ініціювали створення 1 березня 1932 р. незалежної держави Маньчжоу-Го. Китай звернувся до Ліги Націй зі скаргою на ці дії Японії, до Маньчжурії було відряджене комісію Літтона, що прийшла до висновку про маріонетковий характер створеної японцями держави й рекомендувала не визнавати її. Не погодившись із рішеннями Ліги Націй, Японія в березні 1933 р. вийшла зі складу цієї міжнародної організації. Того ж року Токіо продовжив агресію в Китаї, захопивши частину провінції Жехе та Внутрішню Монголію. На території останньої, як і в Маньчжурії, японці підтримали національний рух місцевого населення й дозволили скликати конференцію монгольських князів, котра висунула до Гоміндану вимогу надання національно-територіальної автономії.
1 березня 1934 р. Маньчжоу-Го було проголошено імперією - Маньчжоу-Цзіго на чолі з Пу І, 7 березня нанкінський уряд надав національно-територіальну автономію Внутрішній Монголії, а невдовзі під тиском японців погодився з автономією об'єднання 5-ти північно-китайських провінцій під назвою Хуабей-Го. На думку Чан Кайші, важливішою проблемою китайського уряду була боротьба з комуністичними партизанами, тому лише після ліквідації "радянських районів" гомінданівський уряд збирався розпочати пряму боротьбу з японцями.
Але не всі представники китайського генералітету були згодні з такою позицією, командуючий Дунбейською армією Чжан Сюелян на власний розсуд таємно розпочав переговори з лідерами КПК про спільну антияпонську боротьбу. 12 грудня 1936 р. він наказав заарештувати урядову делегацію на чолі з Чан Кайші, що прибула до ставки армії у Сіані. Після тривалих переговорів із заколотниками китайський лідер погодився в обмін на звільнення припинити боротьбу з комуністами й організувати єдиний антияпонський фронт.
У лютому 1937 р. КПК (під тиском Кремля) і Гоміндан уклали угоду про співробітництво, за якою Чан Кайші визнав легальне існування компартії й "особливого району" із центром у Яньані, а Червона армія Китаю мала стати "військовою одиницею" збройних сил Гоміндану.
Фактично ж КПК і Гоміндан діяли на різних фронтах - комуністи очолили партизанську боротьбу в тилу японських військ, а Національний уряд - фронт регулярних китайських військ. Та й загалом угода з комуністами не врятувала Чан Кайші від нищівних поразок від японської армії протягом 1937-1944 рр. Маючи суттєву перевагу в живій силі (4:1), гомінданівські війська вже 7 серпня 1937 р. утратили Пекін, в листопаді того ж року - Шанхай, у середині грудня - Нанкін, де японські солдати вирізали понад 300 тис. чол. Розбиті й деморалізовані гомінданівські армії розсіялися і настільки втратили керування, що офіцерам доводилося публікувати оголошення в газетах про розташування своїх частин, щоб дати змогу повернутися солдатам, які загубилися.
Після падіння 25 жовтня 1938 р. Уханя Гоміндан переніс свою столицю в Чунцін - невелике місто на межі гірського Західного Китаю, тоді ж несподіваним десантом з моря японцям удалося захопити Гуанчжоу, а на початку наступного року - порти Аной і Сватоу. У 1937-1940 рр. китайська армія втратила майже 2 млн. солдат і офіцерів, ще 700 тис. - під час японського наступу на півдні в березні 1944 р.
Через неефективність та корумпованість гомінданівської влади у багатьох місцевостях китайське населення очікувало приходу японців, котрі, як передбачалося, принесуть спокій та порядок. Чан Кайші в розпачі навіть пішов на таємні переговори з японцями, але після натяків із боку США про можливі важкі наслідки сепаратного примирення з Токіо для Гоміндану, ці контакти припинилися.
Основным занятием финикийцев была- морская торговля. в мореплавании и кораблестроительстве финикийцам не было равных в древнем мире. все морские пути пролегали вдоль берега, куда моряки высаживались, чтобы пополнить запасы, финикийцы основывали колонии. колониям финикийские корабли к началу i тыс. до н. э. могли достичь любой точки средиземноморского побережья и даже западной африки. после завоевания финикии ассирийцами, самым богатым независимым финикийским городом стал карфаген — колония на северо-западном берегу африки. наиболее ценным товар - ливанский кедр. из африки, испании, кипра везли золото, серебро, слоновую кость, медь, а позднее и железо, из египта — пшеницу, льняные ткани, папирус, благовония. особые статьи доходов финикийцев составляли морская работорговля и пиратство. иногда совершали путешествия вокруг африки, ходили за оловом, свинцом и янтарем в северную европу, за золотом, красным деревом и драгоценными камнями — в индию. развитыми были в финикии и ремесла. только здесь в то время делали прозрачное и цветное стекло. из морских раковин финикийцы получали жидкость, которая красила одежду из овечьей или козьей шерсти в пурпурный цвет. чтобы покрасить один плащ, надо было собрать на морском дне тысячи раковин. из-за цены такое одеяние было доступно только царям и самым знатным вельможам. широко известны были и финикийские ювелиры. еще одним достижением финикийцев было создание первого в человечества алфавита. его составляли 22 буквы, переделанные из иероглифов и клинописных знаков. само слово «алфавит» является сочетанием двух первых букв и означает алеф — «бык» , бет — «дом» . но в алфавите не было гласных, а писались только согласные. большинство алфавитов мира, в том числе и кириллица, которую используем мы, происходят от финикийского.
1. ива́н ю́рьевич москви́тин (годы рождения и смерти неизвестны) — землепроходец, атаман пеших казаков. в 1639 году с отрядом казаков первым из европейцев достиг охотского моря, открыл его побережье и сахалинский залив. 2. василий поярков совершил вполне доказанное 12 недельное (3 месячное) плавание вдоль юго-западных берегов охотского моря от устья амура до устья ульи, где попав в шторм, зазимовал осенью 1645 года. здесь уже в 1639 году ступала нога " человека" ивана москвитина, а местные народы платили дань московскому "белому царю". затем через реку мая казаки пояркова начали свое возвращение домой. в якутск в 1646 году вернулось по разным данным 20[3], 33[4] или 52 казака [5] из экспедиции пояркова. прямые цели похода не были достигнуты, однако российские власти получили ценные сведения о пройденных территориях. 3. ерофей павлович хабаров остался в как один из первых исследователей приамурья; он пришел в эти земли следом за василием поярковым. 4. семён ива́нович дежнёв (ок. 1605, великий устюг — нач. 1673, москва) — мореход, землепроходец, путешественник, исследователь северной и восточной сибири. 5. попо́в федот алексеев (xvii в.) , землепроходец и мореход. в 1648 совместно с с. и. дежнёвым прошёл морем из устья реки колыма в анадырский залив.. 6. влади́мир васи́льевич атла́сов — землепроходец, сибирский казак, исследователь камчатки. 7. пянда (пенда) — землепроходец, открывший в 1623 году реку лену. 8. васи́лий ермола́евич буго́р (около 1600 — 1668, устье анадыря) — казачий десятник, первопроходец сибири. человек незнатного происхождения, простой казак. открывал новые земли в сибири и на дальнем востоке. 9. пётр ива́нович беке́тов (около 1600 года — предполож. 1655—1661) — путешественник, землепроходец, воевода, исследователь сибири, основатель некоторых сибирских городов, таких как якутск, чита, нерчинск. 10. михаил васильевич стадухин -1666) - землепроходец, исследователь северо-восточной сибири, одним из первых достиг рек колымы, анадыря, пенжины и гижиги и северной части охотского моря. 11. иван иванович ребров — казачий пятидесятник, первооткрыватель земель северной якутии (от устья лены до индигирки) .
Найбільший спротив політиці національного об'єднання і реформування Чан Кайші зустрів із боку імперіалістичної Японії
Ще 25 липня 1927 р. японський прем'єр генерал Танака запропонував імператору меморандум із викладом програми, що забезпечила б домінування країни в АТР. На думку прем'єра, безпеку Японії могло гарантувати розширення зони її впливів, що могло бути досягнуте лише шляхом використання ресурсів завойованого до того Китаю.
Приводом до початку відкритих бойових дій проти військ Гоміндану став так званий Мукденський інцидент у середині вересня 1931 р., коли японці звинуватили китайських солдат у нібито умисному зруйнуванні залізничної колії. Захопивши Мукден, до кінця грудня японці окупували більшу частину Маньчжурії й вийшли до кордонів з СРСР.
У загарбаному Японією регіоні видобувалося 93% нафти, 55% золота і 37% залізної руди, виплавлялося 79% заліза Китаю. Чан Кайші, остерігаючись широкомасштабного конфлікту з набагато сильнішою у військово-промисловому відношенні Японією, наказав своїм військам не вступати в бій і відступати з тих територій, куди просуваються японці. Останні, щоб відвернути увагу світового співтовариства від подій у Маньчжурії, на початку 1932 р. висадили морський десант у Шанхаї.
На захопленій території японці розпустили китайську адміністрацію й ініціювали створення 1 березня 1932 р. незалежної держави Маньчжоу-Го. Китай звернувся до Ліги Націй зі скаргою на ці дії Японії, до Маньчжурії було відряджене комісію Літтона, що прийшла до висновку про маріонетковий характер створеної японцями держави й рекомендувала не визнавати її. Не погодившись із рішеннями Ліги Націй, Японія в березні 1933 р. вийшла зі складу цієї міжнародної організації. Того ж року Токіо продовжив агресію в Китаї, захопивши частину провінції Жехе та Внутрішню Монголію. На території останньої, як і в Маньчжурії, японці підтримали національний рух місцевого населення й дозволили скликати конференцію монгольських князів, котра висунула до Гоміндану вимогу надання національно-територіальної автономії.
1 березня 1934 р. Маньчжоу-Го було проголошено імперією - Маньчжоу-Цзіго на чолі з Пу І, 7 березня нанкінський уряд надав національно-територіальну автономію Внутрішній Монголії, а невдовзі під тиском японців погодився з автономією об'єднання 5-ти північно-китайських провінцій під назвою Хуабей-Го. На думку Чан Кайші, важливішою проблемою китайського уряду була боротьба з комуністичними партизанами, тому лише після ліквідації "радянських районів" гомінданівський уряд збирався розпочати пряму боротьбу з японцями.
Але не всі представники китайського генералітету були згодні з такою позицією, командуючий Дунбейською армією Чжан Сюелян на власний розсуд таємно розпочав переговори з лідерами КПК про спільну антияпонську боротьбу. 12 грудня 1936 р. він наказав заарештувати урядову делегацію на чолі з Чан Кайші, що прибула до ставки армії у Сіані. Після тривалих переговорів із заколотниками китайський лідер погодився в обмін на звільнення припинити боротьбу з комуністами й організувати єдиний антияпонський фронт.
У лютому 1937 р. КПК (під тиском Кремля) і Гоміндан уклали угоду про співробітництво, за якою Чан Кайші визнав легальне існування компартії й "особливого району" із центром у Яньані, а Червона армія Китаю мала стати "військовою одиницею" збройних сил Гоміндану.
Фактично ж КПК і Гоміндан діяли на різних фронтах - комуністи очолили партизанську боротьбу в тилу японських військ, а Національний уряд - фронт регулярних китайських військ. Та й загалом угода з комуністами не врятувала Чан Кайші від нищівних поразок від японської армії протягом 1937-1944 рр. Маючи суттєву перевагу в живій силі (4:1), гомінданівські війська вже 7 серпня 1937 р. утратили Пекін, в листопаді того ж року - Шанхай, у середині грудня - Нанкін, де японські солдати вирізали понад 300 тис. чол. Розбиті й деморалізовані гомінданівські армії розсіялися і настільки втратили керування, що офіцерам доводилося публікувати оголошення в газетах про розташування своїх частин, щоб дати змогу повернутися солдатам, які загубилися.
Після падіння 25 жовтня 1938 р. Уханя Гоміндан переніс свою столицю в Чунцін - невелике місто на межі гірського Західного Китаю, тоді ж несподіваним десантом з моря японцям удалося захопити Гуанчжоу, а на початку наступного року - порти Аной і Сватоу. У 1937-1940 рр. китайська армія втратила майже 2 млн. солдат і офіцерів, ще 700 тис. - під час японського наступу на півдні в березні 1944 р.
Через неефективність та корумпованість гомінданівської влади у багатьох місцевостях китайське населення очікувало приходу японців, котрі, як передбачалося, принесуть спокій та порядок. Чан Кайші в розпачі навіть пішов на таємні переговори з японцями, але після натяків із боку США про можливі важкі наслідки сепаратного примирення з Токіо для Гоміндану, ці контакти припинилися.