ответ:Название Беларусии к территории современной Республики Беларусь - на самом деле закрепилось только в 17 веке, когда её , находящуюся в составе Речи Посполитая и называвшейся тогда Литвой (Великое Княжество Литовское), в 1654-55г.г. оккупировали войска царя России Алексея Михайловича и объявили её "Белой Россией" - т.е. "законной частью" Великой России .Именно тогда впервые в титуле росийского царя появляется название: «Государь.. всея Великия и Малыя и Белыя России»..Однако удержать ВКЛ Москва не смогла, оставив его снова в составе Речи Посполитой , но стала называть с имперской претензией "Белоруссией" восточную часть Литвы - земли Подвинья и поднепровья: Витебска, Полоцка, Могилева. Именно эти земли первые приняли православие во времена т.н. "Киевской Руси" - Империи Рюриковичей, поэтому их и считали древней, "чистой", "белой", не поганой-языческой, частью Древней Руси - Белой Русью. Это ситуация сохранялась вплоть до начала 20 века: Западную Беларусь с городами Минск-Литовский, Брест-Литовский, Гродно, Пинск, Лида, Новогрудок, Вильно, Белосток, Браслав - даже в Российской империи , куда Беларусь была инкорпорирована Екатериной 2 в конце 18 в. - продолжали называть "литовскими землями", а белорусских жителей её - литвинами. А жителей южного Белорусского Полесья - тогда называли полешуками. И только в 20в., с образованием БССР, название "Беларусь" постепенно распространилось на всю современную территорию белорусского этноса. А с 1990г. имперско-росийское название республики "Беларусии", "Бело-Россия", было заменено на Республика Беларусь (причем это - название по-русски).
Объяснение:ХЗ
Победив наполеоновскую империю, претендовавшую на мировое господство, европейские монархии стремились создать такой порядок, который позволил бы исключить повторения потрясений, подобных Великой французской революции. Основным инструментом устaновления тaкoгo порядка стал Священный союз.
Священный союз: система безопасности для монархов
В октябре 1815 г, монархи России, Австрии и Пруссии обязались оказывать друг другy при всех обстоятельствах и повсюду содействие, поддержку и ». Вскоре к Священному союзу примкнули все государи континентальной Европы, включая и недавно побежденную Францию, для которой такой шаг открывал путь к восстановлению статуса великой державы.
В вопросе о том, кто был вдохновителем и инициатором создания Священного союза, нет полной ясности. Объективно eгo учреждение в наибольшей мере отвечало интересам России, позволяя предотвратить создание направленной против нее коалиции. Именно Александр I стремился превратить Священный союз в постоянно действующий институт. С такой инициативой он выступил в 1818 г. на конгpecce в Аахене (Германия).
Главным сплачивающим Священный союз началом выступала заинтересованность монархов в сохранении стабильности в Европе. При этом стремления к порядку разделялись не только аристократией, но и значительной частью общества европейских стран. Сказывалась усталость народов от бесконечной череды войн. Подъем патриотических чувств во многих государствах принял форму поддержки своих монархов и знати против навязанных Haполеоном I порядков. Потрясения, вызванные Великой французской революцией и ее последствиями, породили в среде собственников страх перед радикальными идеями, вовлечением масс, городских низов в политическую жизнь.
Объяснение:
незнаю это из интернета, кратко не могу потому что мне кажется здесь все нужно
Суспільний рух у 30-40-х pp.
Правління Миколи І стало періодом політичної реакції. Одначе глибокі суспільні суперечності підривали основи державного устрою. Пошуки в їх розв'язання у середовищі ліберально налаштованої інтелігенції, що виступала за проведення реформ зверху спричинили появу наприкінці 30-х рр' двох ідейних течій, які пропонували свої концепції історичного розвитку Росії та програми її перебудови.
Західники (Т. Грановський, П. Чаадаєв та інші) вважали, що країна повинна розвиватись у руслі західноєвропейських тенденцій. Рух у "західному напрямку" обов'язково мав би привести до заміни кріпосної праці на вільну та перетворення самодержавства на конституційну монархію. Тому своїм головним завданням вони вважали підготовку російського суспільства до майбутніх перетворень. Для того, щоб ліквідувати відмінності між Росією та Західною Європою влада, вважали вони, повинна здійснити добре продумані послідовні реформи.
На початку 40-х pp. од західників відокремилися прихильники радикальних поглядів - О. Герцен, М. Огарьов та ін. Визначаючи - необхідність того, що Росія повинна наздоганяти захід - ноєвропейські країни, вони виступали за побудову в країні принципово нового ладу - соціалізму.
Особливий, відмінний від країн Заходу шлях розвитку Росії обґрунтовували слов'янофіли (слов'янолюби). До них належали О. Хомяков, І. Киреєвський, І. Аксаков. Вони вважали, що Росія може уникнути і революції, і західноєвропейського капіталізму. Запоруку цього вони вбачали в "общині" - організації російського селянства, де всі були пов'язані спільними інтересами. Православна віра буцімто сприяла схильності селянина надавати перевагу спільним інтересам над особистими. Державна влада повинна залишатися самодержавною, захищати народ від зовнішніх ворогів і підтримувати необхідний порядок. Петро І, вважали слов'янофіли, порушив гармонійний устрій Росії, посиливши кріпосницький гніт і поширивши західноєвропейські звичаї. Тому потрібно ліквідувати кріпосне право і повернутися до давніх традицій.
Слов'янофільські ідеї стали підмурівком для формування й поширення офіційної великодержавної ідеології російського царизму - "теорії офіційної народності". її основу становили "православ'я, самодержавство та народність". Духовне життя імперії мало визначатися православною церквою, політичне - самодержавним устроєм. Під народністю пропагувалося єднання царя з народом, відсутність незгод між ними. Лише те було народним; що служило самодержавству. Так обґрунтовувалися підвалини ідеології, що її імперія накидала народам, які населяли ЇЇ території.
Ни это?