Мона́шество (монахи, монастыри — от греч. μόνος — один, одинокий, μονάζειν — быть одному, жить уединённо, μοναχός, μοναστής — живущий уединённо, μοναστήριον — уединённое жилище).
Термин монашество применяется не только к отдельным лицам, но и к сообществам, обрекающим себя на безбрачие и отречение от всех благ мира, подчиняющимся обычно определённому уставу и имеющим своей целью служение идеалам, достижимым лишь путём самоотречения и удаления от мира. Монашеский путь занимает центральное место в буддизме и джайнизме. С монашеского устава начинается буддийский канон Типитака. Идея обособления, осуществляемого в тех или иных формах, встречается как в древнем иудаизме (например, библейские назореи и пророки, такие как Илия и Иоанн Креститель), так и в других религиях: в египетском культе Сераписа и в греческой философии (например, в неоплатонизме).
В Библии само греческое слово «монах» не встречается. Есть версия, что возможно впервые с монашеским образом жизни греки познакомились после походов Александра Македонского, со времён существования греко-индийских царств. Одним из первых упоминаний о греческих монахах является сообщение в Махавамсе о том, что во времена правления Менандра I (II в. до н. э.) греческий (йона) глава монахов-буддистов по имени Махадхармаракшита вместе с тридцатью тысячами буддистов из «греческого города Александрия» (вероятно, имеется в виду Александрия Кавказская) посетил освящение великой ступы в Анурадхапуре (Шри-Ланка).
Это один из абзацов из статьи:ЖІНОЧЕ ПРАВО" У КОНТЕКСТІ ДАВНЬОРУСЬКОЇ
Окремі статті, що визначають міру покарання за образу жіночої честі, містяться в договорі русичів з німцями 1195 року. Одна зі статей цього договору встановлює штраф за зривання з жінки головного убору (6 гривень), а в іншій сказано, що образа честі жінки карається вирою, як убивство вільної
людини [1, 318].
Серед юридичних статутів, які передували оформленню Руської правди, важливе місце належить "уставу святого князя Володимира, крестившего руськую землю, о церковых судех", оскільки в
ньому йдеться про запровадження канонічного права і визначається юрисдикція церковних судів, до
якої належать шлюбні відносини. У четвертій статті Статуту князя Володимира відзначається, що це
зроблено за принципом візантійського "Номоканону ("кормчої книги") – зібрання церковних канонів та
візантійських законів щодо християнської віри. У Статуті князь Володимир наголошує, що охрестив
Русь, потім спорудив церкву святої Богородиці десятинну, давши частину від княжих зборів на всій
Руській землі на церкву, а "по томъ, разверзьше грецьскый Номоканон и обретохом в нем, оже не подобаетъ сих судов и тяжь князю судити, ни боярам его, ни судиям" [3, 105]. Отже, статут князя Володимира мав
чітке ідеологічне призначення, що полягало у християнізації сфери шлюбно-сімейних відносин: "А се церковнии суди: роспуст (розпуста), смилное (незаконний зв’язок чоловіка з жінкою), заставанье (подружня
зрада), умычка (викрадення дівчини), промежи мужем и женою в животе, в племени или в сватовстве поимуться, ведьство, зеильничество (знахарство), потвори (зглаз, наслання, пороблення), чародеяние, волховование, урекание (образи словами) зельи, еретичество,
зубоежа (кусання зубами під час бійки), или сын отца бъет, или матерь, или сноха свекровь, (…) или кто
молится под овином, или в рошеньи, или у воды, или девка дитя повержеть…" [3, 105-106]. Як видно з тексту, окрім спрямованості проти різних проявів язичницьких звичаїв у шлюбно-сімейному житті, статут Володимира зобов’язував церковні суди розв’язувати родинні суперечки між чоловіком і жінкою, захищав не
тільки батька – голову родини, а й матір – у разі побиття, образи словом.
Заборони на викрадення жінки, полігамію, штрафи за образу (вчинення сорому), насильство
над нею