Один день із життя трипільця
Трипільська цивілізація – умовна назва спільності племен, які мешкали на землях сучасної України, Молдови й частини Румунії з 5 400 до 2 750 р. до н. е. З одного боку, здавалося б, неймовірно давно.
Не менш цікавий і устрій трипільців. Це була землеробська цивілізація, що мала екстенсивний метод господарювання. Трипільців оточували величезні території лісостепу з родючими ґрунтами. Це, з одного боку, пояснювало їх чисельність і процвітання. Але це ж згодом стало і причиною загибелі цивілізації. Трипільці за до досконалих знарядь, виготовлених з примітивних матеріалів, вмудрялися (без застосування комбайнів) вирощувати від 8 до 12 центнерів плівчастих пшениць з гектара. Приблизно стільки ж, скільки збирають в наших колгоспах через сім тисяч років. Причому, кремнієвий серп всього в півтора рази поступається в продуктивності сталевому.
Весь устрій життя трипільців диктувався життєвими циклами Земл землеробства. З часом, зрозуміло, землі виснажувалися. Але це аніскільки не засмучувало древніх: площ навколо було скільки завгодно. Тому величезні прототипи міст існували не більш 50-70 років. Потім відбувалося їх ритуальне спалювання (що до власне, і відкрити цивілізацію, але про це пізніше) і населення йшло на нове місце. Приклади таких ритуальних спалювань, до речі, збереглися до наших днів в деяких африканських племенах.
Особлива роль у трипільському суспільстві належала жінці. Її день минав у турботах: вона розтирала зерно, носила воду, годувала живність, розфарбовувала мисочки й глечики, ткала полотно, шила одяг, майструвала зі шкіри взуття – судячи з неймовірної кількості жіночих глиняних статуеток, жінка в трипільському суспільстві користувалася величезним авторитетом.
Знаряддя праці і зброя виготовлялися з кісток тварин, кременя і каменя, іноді з міді, існують свідоцтва торгівлі заготівками з кременя.
Трипільці вирощували плівчасту пшеницю, плівчастий і голозернистий овес, просо, горох, ячмінь, боби, виноград, аличу, абрикоси. Для обробки землі застосовували підсічну або підсічно-вогняну систему землеробства. Розводили крупну і дрібну рогату худобу, свиней, коней. Полювали за до луку і стріл. Використовували на полюванні собак. Високого рівня досягло гончарне ремесло. Трипільська кераміка займала одне з видних місць в Європі того часу по досконалості виготовлення та розпису.
Очевидно, все життя трипільців проходило в строгих і складних ритуалах. Кожен будинок був храмом, де стояли вівтарі із статуетками богинь з товстими стегнами, прародительок Великої Матері Богів античного світу. Мабуть, що і маленькі глиняні тварини служили не дитячими іграшками, а ідолами. Особливо багато ліпили зображень биків і корів.
Типовий трипілець жив на "хуторі", який складався з 7-15 малих сімей, швидше за все близьких родичів. Такий б життя мало чим відрізнявся від устрою інших розвинених суспільств того часу – Північної Африки, Центральної Америки.
Однак мешкали трипільці не лише на хуторах, але й у величезних, як на той час, містах. Вони знали, як облаштувати життя багатотисячних колективів, як цими колективами керувати. Безсумнівно, у них були і міський "голова", і бюрократія, і "міліція". А можливо, і самобутні ЖЕКи, РАГСи, витверезники, в'язниці.
Життя трипільців було тихим, мирним, спокійним. Адже в них не було ворогів. Лук – улюблена зброя. Але ознак військових зіткнень немає. Знайдено лише сліди незначних конфліктів – кілька десятків (всього-на-всього) наконечників стріл чи в тому чи в іншому місці. Схоже, що на трипільські поселення не тиснули дикі степові племена – їх у той час просто не існувало. Хоча коня й було приручено, але, судячи по збруї, у військових цілях його не використовували.
С 1803 г. на головных уборах установлена кокарда круглой формы (рис. 3) [2, с. 43; 4, с. 130]. В 1815 году указом Александра I к черно-оранжевой ленте добавляется белый цвет [2, с. 43; 4, с. 134].