Відносини дохристиянської Русі і Візантії так само, як і історія християнської Церкви в Київській Русі до 988 року, належать до найбільш цікавого пласту нашої історії. В деяких випадках відсутність достатньої інформації для ґрунтовного дослідження, зафіксованої очевидцями, не дозволяє із стовідсотковою впевненістю говорити про окремі історичні деталі. Наприклад, в нашому літописі питання існування християнства на Русі до володимирового хрещення серед істориків досі залишається на рівні припущень, а саме хрещення розділяється на п’ять не однакових за часом тривалості етапів. Проте одне ми знаємо достеменно – побожна Русь завжди була міцно пов’язана з Візантією, від якої черпала повною мірою християнську культуру і церковну традицію. Про це свідчить лист Візантійського імператора Михаїла VII Дуки (1073 – 1085) до київського князя Всеволода Ярославовича: «Навчають мене священні книги і достовірна історія про те, що наші держави мають один і той самий корінь… одне і те саме слово було розповсюджене божественними самовидцями котрі проголосили Слово Євангелія»
это был очень сложный и важный период для внешней политики государства. Важной задачей для России был выход к берегам Черного и Азовского морей. Шло освоение и заселение южных степей, и не везде это было гладко. Это войны с Турцией и Крымским ханством. Это явилось самым первым южным направлением.
Важное место во внешней политике занимало освобождение от польского господства украинских и белорусских земель. Требовалось соединить братские славянские народы. Это второе направление.
А вот это направление внешней политики России было навеяно Великой Французской революцией, которая началась в 1789 - Россия противоборствовала этому. То есть уже третье.