Австрійська імперія наприкінці правління Меттерніха (1815—1846) опинилась у стані глибокої кризи. Політична система, заснована на консервації старих порядків, підтриманні абсолютизму, централізації та всевладдя бюрократії, вже не відповідала вимогам часу: в Австрії та Чехії бурхливо розвивалась промисловість й банківська сфера, зміцнювалась національна буржуазія, розпочався культурний підйом народів імперії, що супроводжувався зростанням впливу інтелігенції та розвитком національних рухів. З 36 мільйонів громадян імперії австрійці складали меншість (трохи більше 20%), тоді як решта народів — угорці, чехи, італійці, поляки, хорвати, словаки, румуни, русини (українці) й словенці — перебували у підпорядкованому становищі, не мали національних автономій й підлягали політиці германізації. У 1840-х роках посилились національні рухи народів імперії, головною метою яких стали визнання національної мови та надання культурно-політичної автономії. Особливо широкого розмаху ці рухи набули у Ломбардо-Венеційському королівстві [1], Чехії [2] та Угорщині [3].
У 1846 році в Австрії спалахнула економічна криза: безліч підприємств збанкрутіли, різко зросло безробіття та впала платоспроможність населення, у деяких селянських регіонах почався голод. Уряд лишався пасивним та не вживав енергійних заходів для виходу з кризи. 21 лютого 1846 року в Кракові, який того часу був незалежною республікою, спалахнуло повстання на підтримку відновлення Польщі та з гаслами радикальних антифеодальних реформ. Практично одночасно розпочалось повстання селян у Галичині, що вилилось у жорстоку «Галицьку різню». Урядові вдалось використати польських селян для придушення Краківського повстання, й незабаром Краків було приєднано до Австрійської імперії.
У той же час в Італії за ініціативою папи Пія IX почались ліберальні реформи, у Тоскані та Папській області було введено свободу друку, що сприяло новому підйому італійського національного руху, у тому числі й в австрійських володіннях, з вимогою об'єднання Італії. У вересні 1847 року починаються сутички між італійськими демонстрантами та австрійською поліцією у Ломбардії, які швидко набули кривавого характеру і 24 лютого у Ломбардо-Венеційському королівстві було введено воєнний стан.
Объяснение:
Территория составляет 447 435 км², а население — более 10 миллионов человек — по этим показателям является крупнейшим скандинавским государством. Среди государств Европы занимает 5-е место по территории.
Столица — Стокгольм. Официальный язык — шведский.
Унитарное государство, конституционная монархия. С 15 сентября 1973 года королём Швеции является Карл XVI Густав.
Подразделяется на 21 лен.
Расположена на Скандинавском полуострове. Омывается во моря. Имеет сухопутную границу с Норвегией и Финляндией.
Объём ВВП по паритету покупательной за 2019 год составил 570,7 миллиарда долларов США (55 265 долларов США на душу населения).[7] Денежная единица — шведская крона.
Швеция – член ООН (1946), Совета Европы (1949), Северного совета (1952), ОБСЕ (1973), ВТО (1995), Европейского союза (1995), Шенгенского соглашения — с 9 декабря 1996 года (вступило в силу в 2001 году[8]).
После тяжёлых и фатальных для Речи Посполитой сражений 1648 года, обе стороны заключили перемирие с 17 февраля до 22 мая 1649 года, не переставая готовиться к продолжению войны. После окончания перемирия военные действия возобновились.
Польский король Ян II Казимир разработал стратегический план похода на Киев, решив одновременно ударить по казацким войскам с фронта и с тыла. С этой целью литовский князь Януш Радзивилл получил приказ двигаться из Литвы в направлении Киева.
Богдан Михайлович Хмельницкий, используя свой незаурядный политический талант и военный успех, сумел мобилизовать огромное войско и получить поддержку татарского хана Ислам-Гирея III. Союзники начали наступление в двух направлениях: основные силы под предводительством гетмана Хмельницкого шли на Запад, а часть казачьих полков во главе с полковником Станиславом Михалом Кричевским выступила на Север, против войска Радзивилла.