Самым прямым последствием крестовых походов, если оставить в стороне гибель миллионов людей, было основание на Востоке, за счет мусульман и Византийской империи, нескольких католических государств, занятых французскими рыцарями и итальянскими купцами. Эти европейцы, никогда не достигавшие большого числа, были вытеснены, и единственными следами их пребывания на Востоке остались развалины их замков в портах и горах Греции и Сирии. Но в течение двух веков своего господства на Востоке крестоносцы установили правильные сношения между христианами Европы и мусульманскими государствами.
Для перевозки паломников в Святую Землю города средиземного побережья организовали транспортные флоты; кони,которых всегда везли с собой крестоносцы, перевозились на судах, где трюм открывался сбоку. Для защиты против пиратов употребляли корабли, оснащенные по-военному, и отправляли сразу целый флот. В эпоху Крестовых походов существовало два рейса: один – весной (большой рейс) для паломников, которые шли в Святую Землю на Пасху, другой – летом. Перевозка паломников давала большие доходы; поэтому сильные города удержали ее за собой; можно было отъезжать лишь из определенных портов: в Италии – из Венеции, Пизы и Генуи, во Франции – из Марселя. Тамплиеры получили привилегию отправлять в каждый рейс по одному кораблю.
Морем или сушей миллионы христиан отправлялись из Европы на Восток; крестовый поход был для них как бы образовательным путешествием. Они выходили из своих замков или местечек более невежественные, чем наши крестьяне, и внезапно видели перед собой большие города, новые страны и неизвестные обычаи. Все это будило их ум и обогащало его новыми идеями. Это лучшее ознакомление Европы с народами Востока, заимствование у них некоторых искусств и обычаев тоже было важным последствием крестовых походов.
Западноевропейцы получали более правильное представление о мусульманах. Первые крестоносцы считали их дикарями и идолопоклонниками, пророка Магомета – кумиром, а позже еретиком. В XIII в. христиане уже знали сущность ислама и признавали мусульманскую культуру выше своей собственной.
Объяснение:
Суверенітет як невід’ємна і сутнісна характеристика держави є одним із головних об’єктів забезпечення національної безпеки. Отож в умовах глобалізації, зростання взаємозалежності держав особливої актуальності набуває проблема визначення співвідношення зазначених категорій. З позиції забезпечення зовнішньої безпеки можна розглядати численні інтеграційні за своїм змістом проекти досягнення миру в Європі, що розроблялися, які, однак, через відсутність політичної волі європейських монархів не могли бути реалізовані на той час. Переосмислення підходів у питанні забезпечення безпеки відбулося у ХVІІ сторіччі. Новий поштовх розвитку ідеї щодо забезпечення безпеки держави дала епоха Просвітництва. Наступним історичним етапом у розвитку ідеї безпеки стало усвідомлення того, що самозбереження суверенних держав і розвиток міждержавних відносин вимагає міждержавної співпраці як додаткового інструменту забезпечення внутрішнього благополуччя і зовнішньої безпеки. Така співпраця, у свою чергу, потребувала більш усталених і надійних міждержавних зв’язків, які двосторонні договори не завжди могли забезпечити. Разом з тим створення адміністративних союзів виявило раніше не досліджені проблеми забезпечення безпеки держави. Розпочатий у ХІХ ст. рух у напрямі інституціоналізації міждержавної співпраці досяг кульмінації, коли в 1919 р. було створено Лігу Націй. Головним напрямом діяльності Ліги була функція по підтриманню міжнародного миру і безпеки, реалізація якої безпосередньо зачіпала питання забезпечення державного суверенітету і безпеки як держав-членів, так і решти країн світу. Ліга Націй не змогла розробити механізм колективної безпеки в Європі, який би міг об’єднати зусилля європейських держав для спільного усунення загрози миру і припинення будь-якої агресії. Дієвою формою забезпечення безпеки в Європі могли б стати регіональні пакти про взаємну до які б надавали всім підписантам однакові гарантії у випадку нападу на них агресора. Однак Ліга не ставила за мету розробку таких документів, внаслідок чого окремі держави вимушені були поза межами Ліги ініціювати їх розробку, як це мало місце з проектом «Східного пакту», або укладати багатосторонні угоди про взаємну до Невдала спроба створити першу міжнародну організацію, що покликана була сприяти забезпеченню світового правопорядку, заснованого на повазі до суверенітету держав, не змогла забезпечити підтримання миру і забезпечення національної безпеки. Серед головних причин невдачі цієї спроби слід назвати те, що створена організація не набула наддержавного характеру і була позбавлена реальних важелів впливу на ситуацію.