Буддизм во Франции является четвёртой по количеству последователей религией после христианства, ислама и иудаизма. По данным Le Monde[1], во Франции 5 миллионов человек симпатизирует буддизму, практикует эту религию около 600 000 человек.
Интересы буддийской конгрегации Франции представляет организация Буддийский союз Франции, основанная в 1986 году.
Большинство буддистов Франции — выходцы из Азии, в первую очередь Вьетнама и Китая. Из них 65% практикуют дзэн-буддизм, причём в это понятие включается как японский дзэн, так и китайский чань-буддизм и в особенности его вьетнамская версия тхиен.
Значительную роль в развитии буддизма играют собственно французские буддисты. Наиболее известной французской буддисткой является путешественница и писатель Александра Давид-Неэль. Современные буддисты Франции также получают значительное внимание средств массмедиа, в их числе как наставники азиатского происхождения, как Дуджом Ринпоче, Калу Ринпоче, Тхить Нят Хань, так и собственно французские, как монах тибетской традиции писатель Матье Рикар или Шенпен Ринпоче, французский тулку тибетского мастера.
Помимо исторических корней буддизма, представляемых А. Давид-Неэль, буддизм во Франции, по мнению прессы, имеет характеристики миссионерской религии[2] и насчитывает более 300 монахов-французов (по данным только о тибетском буддизме в стране)
Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.
За ними:
· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;
· податки мали збирати представники гетьмана;
· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.
Ці ттті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).
Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.
Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.